Смарагдова планета - Страница 42

Історія нагадувала бульварного детектива. Втім, це нерідко буває зі справжніми історіями — Доля, здається, не належить геніальним письменникам.

— А що сталося з бароном потім? — спитав я за хвилину.

— Старий дожив мало не до ста років. Поховавши дружину, він став справжнім відлюдником — майже не виходив з дому. Смерть барона теж пов’язана з легендою — кажуть, що його домовина на покинутому німецькому кладовищі порожня. Ще в дитинстві я чув від діда, що Бальтазар фон Шнее таємно живе у Сірому Домі. Чоботар Отто, батьків приятель, розповідав, ніби на власні очі бачив старого барона у вікні під час візиту до Блюмендорфа баронового праправнука з родиною.

Останні слова Штольц проказав майже пошепки. В залі запала тиша. Здавалося, старовинні речі прислухаються до нашої розмови, а портрет колишнього власника на стіні саркастично посміхається. Надворі панували густі сутінки. «Час зачиняти музей», подумав я і нишком подивився на годинника. Так, цей час давно минув.

Раптом мені здалося… ні, мабуть, примарилося. Після всього, що сталося, я не знаю, де справжні події, а де марення. Бо не можу бути певен, що не збожеволів від пережитого жаху.

З-під землі, з-під Сірого Дому, з самих глибоких надр планети долинув дивний та моторошний звук — густий, нелюдський, чужий всьому розумному та живому — звук, від якого душа миттєво провалилася в глибоку безодню, а тіло вкрилося гусячою шкірою.

— Ви… чули? — ледве вимовив я.

Штольц задумливо й серйозно дивився мені в очі.

— Земля зітхнула. Земля Сірого Дому.

* * *

Другого тижня моєї відпустки у селищі знову зникла дитина. Дев’ятирічний син місцевої вчительки математики Надії Степанівни Миколайчук не повернувся до класу після великої перерви. Не прийшов на урок і Василько Петриченко, той самий, що вже зникав одного разу. Проте ввечері Василько знов повернувся додому — цього разу цілком здоровий. Петриченчиха на радощах прибігла до тітки Параски, тягнучи за собою «свого вилупка». Це був худорлявий хлопчик зі жвавими чорними оченятами. Він безтурботно посміхався, ніскільки не соромлячись свого одягу, перемазаного глиною і ще чимось масним, чорним та смердючим.

Син вчительки не об’явився ні ввечері, ні на другий день. Пошуки нічого не дали. Василько не знав, куди дівся його товариш. Ще цікавішим було те, що про свої вчорашні пригоди хлопець нічого не пам’ятав…

Селище гуло немов потурбований вулик. Тривога брудною хвилею заливала свідомість. В тітчиній хаті зробилося зовсім нестерпно — здавалося, повітря просякнуте божевільними чутками та жіночим лементом, і третього дня, не в змозі цього витримувати, я зранку подався до Штольца.

Двері музею були замкнені: я прийшов занадто рано. Знічев’я став розглядати Сірий Дім. Кам’яні химери дрімали у ранковому тумані, ховаючи таємниці цього диявольського місця в посмішках нерухомих вуст, за хижими іклами ощерених пащ. Весь фасад здавався дивним мереживом потворних лап, перетинчастих крил, кинджалоподібних пазурів та звабливо оголених тіл — велетенським павутинням, на якому фантастичними павуками сиділи різні страховиська. В непевному коливанні туману вони здавалися жахливо живими. Все це плетиво чудового та бридкого, ніжного та моторошного вабило, чарувало й засмоктувало погляд. Я стояв, наче загіпнотизований, відчуваючи, як пекельна сіть обплутує мене, позбавляючи сил до протидії.

— Добридень, Петре! — почувся ззаду голос Максима Йосиповича. — Чудовий витвір, чи не так?

— Справжній шедевр! — відгукнувся я, отямлюючись. — Як він тільки вцілів?

— Страх. Забобонний страх тутешніх мешканців врятував будинок і в дев’ятсот п’ятому, і в роки громадянської війни, — відповів Штольц. — А у Вітчизняну тут, власне, й не було особливих боїв.

Ми піднялися на ганок, Максим Йосипович відімкнув двері.

— Під час окупації Сірий Дім уподобав начальник місцевого гестапо. Цей виродок хотів розмістити тут свою резиденцію. Та старий барон не дав йому спокою, — краєзнавець широко посміхнувся і металеві коронки блимнули сріблом. — Фашистський кат завітав сюди, щоб оглянути будівлю, а за півгодини вже вискочив на вулицю з несамовитим криком, блідий як смерть. І більш не чіпав цього «вельзевулового створіння».

Я згадав про те, що весь час забував спитати Штольца відносно напису над входом.

— Максиме Йосиповичу, що там написано, над дверима музею? Під гербом?

— Там? Латинське мотто. — Максим Йосипович подивився на мене з жалем і прочитав уголос. «Унде іратос деос тімент кві сік пропітіос мерантур», тобто, «навіщо боятися гніву богів тому, хто заслужив їхню ласку».

Ми увійшли до музею.

— Заслужив ласку богів… Скажіть, Максиме Йосиповичу, а що то за боги, що їм вклонялися тут у давнину?

Штольц, вочевидь, був задоволений моїм запитанням.

— Важко сказати. Ми дуже мало знаємо про світогляд скитів. За Геродотом, вони вважали себе нащадками Геракла — сучасні вчені вважають, що то був не Геракл, а Ахілл, володар Чорного моря — і напівжінки-напівзмії, Єхидни, яку Геракл знайшов у печері десь у наших краях. На золотих пластинках, що їх одкопали тут недалечко, були зображення напівлюдей-напівзмій чоловічої та жіночої статі… Дехто вважає, що саме тут і був храм — або святилище Єхидни, праматері скитської, але я іншої думки.

Розмовляючи, ми проходили численними залами музею. Максим Йосипович оглядав стенди, по-пташиному повертаючи голову, щось занотовував до блокнота, дивлячись на прибори, та обережно витирав ганчіркою ті експонати, які стояли на відкритому повітрі.