Смарагдова планета - Страница 43

— Храм Скитської Праматері мав би бути розкішним. До того ж в ньому мало б стояти центральне зображення богині. А тут, здається, головним кумиром був саме оцей барельєф. — Ми якраз опинилися перед брилою мармуру, з якого почалося наше знайомство.

Потвора на барельєфі хижо роззявляла ікласту пащу.

— Оця істота, мабуть, і була тут головним богом. До речі, вона до біса схожа на одну аккадську демоницю, дуже кровожерну…

Максим Йосипович змахнув пилюку зі скла вітрини, під яким сіріла велика закам’яніла кістка. Поряд сумно шкірив жовті зуби череп пітекантропа.

— Скажіть, а цьому богові приносили людські жертви?

— Можливо, — Штольц окинув господарським поглядом експозицію: кістки, черепи, кілька скам’янілих знарядь на стіні. — Скити взагалі це полюбляли.

Мої думки мимоволі повернулися до подій, що стривожили селище.

— Максиме Йосиповичу! Що ви думаєте про ці таємничі зникнення дітей?

Краєзнавець подивився на мене довгим уважним поглядом.

— Вас це турбує? Знаєте, Петре, я мав вчора розмову з цього приводу. Із слідчим, він мій добрий знайомий, до речі. І знаєте, що я йому порадив? — пташине око Штольца примружилося. — Я порадив поцікавитися, чи були серед тих малюків хрещені.

— А це навіщо? — вихопилось у мене.

Максим Йосипович саме розглядав макет, що зображав життя стародавніх скитів.

— Скажіть, вам не доводилося чути про так звані «чорні меси», що таємно відправляли сатаністи в часи Середньовіччя? Під час цих мес в жертву приносилася нехрещена — обов’язково нехрещена — дитина.

— То ви гадаєте…

— Нічого я не гадаю! — роздратовано обірвав Штольц.

— А звідки ж сатаністи візьмуться в наші часи? Та ще й тут, на півдні України.

— Наш край не такий вже і простий, Петре, — після хвилинної мовчанки зауважив Штольц. — На нашому Півдні є багато такого, про що ви й не здогадуєтесь.

Перш ніж попрощатися з Максимом Йосиповичем, я ще раз подивився на страховисько зі скитського рельєфу. І раптом побачив невелику деталь, яку сувора рука часу майже стерла з тьмяної поверхні мармуру. Маленький силует ледь помітною хмаркою темнів у самісінькій пащі жахливого створіння, між гострих лев’ячих ікол.

То був силует дитини.

* * *

Сполохані думки не давали спокою. Сірий Дім, жахлива потвора, бідолашні малюки… Я був певен, що все це якимось чином пов’язане. І ось, четвертого дня…

Зараз важко пояснити, як я насмілився влаштувати цю експедицію. Мабуть, підштовхнула нудьга та розбурхана уява. Хотілося лише перевірити — і нічого більше. Якби хтось попередив… Та хіба можна у таке повірити? Ні, я не повірив би, як не повірили йолопи з місцевої міліції, що знайшли мене непритомного, перемазаного цією смердючою гидотою на подвір’ї Сірого Дому наступного ранку. Втім, вони таки дослідили льох, навіть ретельно промацали його затоплену частину. І нічого не знайшли. Не хочеться згадувати, що я пережив у міліції — адже за те, що був-таки звільнений, маю дякувати тільки Богові та порядності слідчого, Штольцевого приятеля. Я був звільнений — і того ж дня покинув Квітуче. Одначе час зібрати останні сили й розповісти про той жах, який довелося пережити чудовою вересневого дня, коли я зазирнув за чорну завісу і на власні очі побачив те, чого не повинен був бачити.

Отже, я вирішив перевірити свої припущення і ретельно обстежити подвір’я та льохи Сірого Дому. Про всяк випадок прихопив з собою старий ніж-багнет, що завалявся в тітчиному сараї з часів війни — батько його використовував, коли треба було заколоти кабана абощо. Далі я взяв ліхтарика, сірники, взув батькові рибальські чоботи, вдягнувся у старе дрантя і рушив.

Біля Сірого Дому було затишно. Ледачий вітерець злегка куйовдив червоне й жовте листя клена та верхівки високих, роками незайманих бур’янів. Продираючись крізь їхні хащі, я пройшов вздовж стіни, що нависала над глибоким яром. Мертві провалля вікон зловісно чорніли на похмурому тлі сірих кам’яних стін — з цього боку Дім не мав жодної прикраси. Я швидко переконався, що в такий спосіб до льоху не потрапити — там, трохи не сягаючи підвіконня, чорніла масна рідина з важким запахом гнилої води. Спробував поміряти глибину дрючком — не вдалося нащупати дна. Тоді я вирішив пробратись на подвір’я.

Там хазяйнували бур’яни заввишки з людину і велетенські лопухи, серед яких ховалося кілька здичавілих дерев та висохлий напівзруйнований водограй. Сам Дім оточував подвір’я літерою «П». Незабудований бік закривав сильно пошкоджений цегельний паркан. Роззирнувся — навколо нікого не було. Без особливих зусиль перестрибнув зруйновану огорожу у місці, знайомому ще з дитинства. Перестрибнув — і обтрусивши пил з одягу, рушив до заднього крила будівлі, того самого, що височіло над каламутним Анчекраком.

Дім з цього боку виглядав похмуро — сіра масивна споруда без жодних оздоблень, з порожніми вікнами. Всередині містилися якісь господарські приміщення, склади непотребу й таке інше. Довелося довгенько полазити темними кімнатами серед павутиння та бруду, побоюючись, аби дідько не накликав сюди якогось сторожа абощо. Але пошуки виявилися марними — шляху до льоху не знайшов.

Втомившись, я вибрався на свіже повітря й сів, прихилившись до старої акації. Погляд блукав у просторі, груди та ніздрі відпочивали від складського пилу та задухи. Сонце хилилося долу — час вже вертатися до тітки, де чекає чималенька таріль наваристого гарячого борщу з ледь жовтуватими вершками… І тут я почув легке шарудіння, а потім — приглушені дитячі голоси. Дітей було двоє — хлопчик та дівчинка. Хлопчачий голос ніби знайомий…