Смарагдова планета - Страница 68

Не доказав старий, стулив безбарвні губи.

— Я досі одного не розумію, Учителю! — підпершись кулачком, замислено мовила Зоф’я. — До чого… до чого вся твоя затія, труд такий важкий і тривалий? Чи не простіше було б обнести озеро міцною огорожею, глибоким ровом? Або насадити густого лісу, непрохідного, щоб і миша не пролізла?..

Гість похитав головою.

— Треба дивитись далеко, доню моя. Чи можеш ти бути впевненою, що твій онук, або правнук, маючи інші думки, аніж ми з тобою, не зламає оту огорожу, не викорчує ліс?

— Але навіщо тоді сила того, що стоїть за твоєю спиною? Навіщо всі його таємні помічники й слуги? Хіба не можна вчасно зупинити знахабнілого шляхтича?!

— Шляхтича можна. Десяток, сотню шляхтичів, Але… чи знаєш ти, що таке холопські бунти? Ще у всіх на пам’яті Наливайко. А незабаром будуть повстання, набагато грізніші й більші! їх нікому не зупинити…

Господиня здригнулася від зловісного пророцтва.

— То, виходить, Іншої ради нема?

— Нема, — мовив Учитель, підводячись. — Тільки знищити, закидати землею. Я залишусь тут і сам буду керувати роботами. Панові Казимежу й іншим відрекомендуєш мене як німецького земляних робіт майстра, або ж голландського, якщо німці не до вподоби! Мовами, ти знаєш, я володію всіма.

— Безперечно, ти залишишся у мене, пане майстер! — також підводячись, тоном ствердження, а не запитання, сказала Зоф’я. — Чоловік буде щасливий, якщо ти нам розповіси за трапезою про свої мандри до Єгипту, Індії або до царства червоношкірих за океаном.

— Запрошення твоє приймаю з вдячністю, Зосю, — хоч і вбити мене може гостинність вельмишановного пана… Проте дозволь мені спочатку привезти й поставити в якому-небудь хліві воза з необхідним начинням.

— Прошу, пане мій! Тут усе віднині належить тобі. Просікою, прокладеною серед предковічного лісу, мчали хорти, а слідом сунула кінська лава, наздоганяла одиноку, вкрай перепуджену косулю. Червоні й лазурові кунтуші панства, сірі свитки єгерів, біло-зелені жупани козаків-служебників і над усім оцим — колони щоглових сосон, а вище, над нерухомими кронами, тепла травнева синява… Уланський поручник Куронь, кремезний чолов’яга з поораним віспою обличчям й білуватими скаженими очима, летів попереду всіх, розпластуючи замиленого коня.

Несподівано зграя, що вже висіла на копитах косулі, стишилась і відсахнулась, немов від вепра-сікача, кілька псів, скавулячи, шкеребетьнули в кущі. Тикаючи перед собою ціпком, просіку перетинав дідок — сива грива, свита до колін. Косуля, відчувши позаду заминку, стрибнула вбік — тільки молодняк затріщав.

— А-а, пся крев, пся вяра!..

Вершники що було сили шмагали переляканих собак і псарів, котрі намагалися знову нацькувати зграю на слід. Куронь, лаючись, замахнувся канчуком на «старого лайдака». За поручником числилось вже з десяток забитих до смерті, затоптаних копитами, порубаних шаблею чоловіків та жінок — допоки все сходило уланові, родичеві великого магната… Але тут, Бог його зна чому, сталася прикра осічка. Рвонувся жеребець Куроня, вдарив задом. Вправний вершник, улан, лаючись ще з більшою люттю, ледве втримався в сідлі. Але, не чекаючи перепони, з усього розгону налетів іззаду жеребець Щенсного.

Наче тараном збитий з коня, поручник гепнувся об землю, лоба і щоку здер об кору сосни.

Тим часом, ніяк не реагуючи на таку бучу, дідок неспішно перетнув просіку й, накульгуючи, зник у гущавині. Навіть наймолодші й заповзяті не наважилися чомусь кинутись за ним.

Пан Казимеж, відчувши, що не втримається на схарапудженому коні, кинув холопам поводи й хутко сповз на землю. А щоб челядь, бува, не подумала, що їхній пан з переляку так не вельми ловко спішився, Щесний вдав, що поспішає допомогти поручникові.

Втім, Куроня вже підвели і гримали попід руки єгері, кров рясно капотіла на його мундир. Простягнувши руку офіцерові, пан Казимеж підбадьорливо вигукнув:

— Ет, пане Стась, такому рубаці, як твоя милість, зайва подряпина не завада, тільки дамам ще миліший будеш! Я ж обіцяю під час обіду вилікувати твої рани найліпшими ліками — барильцем рейнського!

Не прийнявши руки, улан люто зблиснув очима на заюшеному обличчі й просичав, хапаючись за шаблюк.

— Клянуся Божою Матір’ю Ченстоховською, пане, ти, видно, вже висушив те барило зранку, а то чом би було налітати на мене, мов лихий татарин!

— Та хіба ж я винуватий, твоя милість, що твій кінь раптом зґедзався?! — ще мирно, але вже беручись войовничим рум’янцем, запитав Щенсний. — Не можна було ніяк звернути…

— Знати нічого не хочу! — несамовито вереснув Куронь, вихопивши шаблю. — На землі твоєї милості, твій мужик, хам, напускає мару на уродзоного шляхтича і безкарно зникає! Захищайся, милостивий пане, а ні…

— Ого, це інша справа!..

Пан Казимеж вирвав з дорогоцінних піхов турецьку шаблю. Бризнули іскри… Гості, слуги, козаки звично розступилися, утворюючи коло. Азартно рубалися пани…

Увечері того ж дня при світлі смолоскипів тихо розчинилися важкі ворота панського двору. Сама пані простежила, щоб без перепон в’їхала у двір запряжена волами велика халабуда. Візник, мов сіра баба, сидів на козлах, закутаний рядниною. Один із стражників крадькома перехрестився…

ІІІ

— Куди тебе чорти несуть? — пошепки спитав Степан, побачивши на порозі Єврася.

— Даремно не спиш? батьку, — так само пошепки одвітив козак, обидва боялись розбудити Настю. — Я вже одужав і зумію за себе постояти.

— А я не заради тебе піднявся, — Господар усміхнувся звичною своєю хитринкою, наче знав щось таємне про свого співрозмовника, але не хотів казати, — Зілля є таке, що тільки вночі варити треба.