Смарагдова планета - Страница 67

Жінка провела ніжним пальцем по рубаному шраму на плечі Єврася, наче бачила в темряві.

— Вгадала, не тутешній я! — одказав хлопець, не маючи сили перервати розмову, а вести далі балачки — однаково, що йти по тоненькій кризі. — Ходжу по білому світі, шукаю свою долю. Чи не ти, бува, моя суджена?

— Високо мітиш!

— Не вище орлиного польоту, красуне…

Немов чорт попутав Єврася — став стовпом і не йшов, шкірою вже відчував, як пашить злістю ця висока нерухома жінка.

— Я подякувала тобі, козаче, — чого ж іще?! Іди, прошу, дай мені обсохнути… Коли хочеш, скажи, де тебе знайти — пришлю винагороду…

Усміхнувся про себе Єврась, уявив, яку винагороду вона прислала б… А вголос мовив зухвало:

— Грошима не віддячують за добре діло. Краще поцілуй мене!

— І ти підеш?

— Слово честі…

Вона лиш злегка завагалась — бридливим дрожем гордячки. Губ Єврася торкнулися сухі гарячі вуста. Мов укус чи удар невидимого бича, трусонуло його з голови до п’ят…

Щось зблиснуло у вишині за спиною козака — зірниця або метеор — влітку їх чимало. Осяялась темрява, і він побачив впритул біля себе, немов яйце з ніжно-білою, сяючою з середини шкаралупою — бездоганний овал лиця… Великі очі, з диким і скорботним блиском, примхливо і різко вирізьблений прегарний рот.

— Іди, — сказала вона, знову, пірнувши в темряву. — Чи слово козака уже нічого не варте?

… Темним шляхом поспішав він на гору: все учувалося хлопцеві, що зараз дістане його канчук, переверне нутро, або зашумлять над ним велетенські крила.

II

Місяця за півтора до того, саме на Бориса й Гліба. звелівши двом холопам вилити на нього цебер крижаної води, видудливши глек пива, прийшовши до тями, але все ще хилитаючись і каламутно дивлячись на світ Божий, під полудень вийшов з дому ясновельможний пан Казимеж Щенсний. Незважаючи на спеку, накинув шляхтич поверх гаптованого жупана довгополий зелений кунтуш, надів шапку хутряну з павичевим пером, прикріпленим рубіновою застібкою.

Гості після цілонічного застілля, осовівши більше від господаря, по одному сходили у двір, де їх дожидалися козаки-служники, конюхи з осідланими кіньми, псарі зі смиками скімливих рябих хортів — купа народу в біло-зелених кольорах дому Щенсних. Підтримувані догідливими руками, п’яні пани ледве повстромлювали чоботи у стремена; вже сидячи верхи, вихилили по чималенькому кухлику «на коня» й швиргали срібний посуд об землю.

Та ось, лупцюючи канчуком низькорослого бахмата, вилетів наперед горбань — панський ловчий, оглушливо гикнув, і вся зграя, ревучи, гавкаючи, з несамовитими вигуками лавиною ринула геть із двору. Чистісінько як ота дика гемонська охота, про яку розповідають старі люди і яку, не доведи, Господи, побачити, хоч одним оком…

Тим часом у своїй світлиці нагорі прибиралася господиня маєтку, пані Зоф’я. Гурт дівчат метушився навколо неї, передаючи одна одній і обачно надіваючи на пані: панчохи лляні, сорочку з найтоншого полотна, оздоблену мереживними прошвами, нижню спідницю, атласний ліф зі шнурками плаття оксамитове кольору перестиглої вишні… Причепурюючись, Зоф’я довго перебирала в кипарисовій скриньці уламки крижаного сяйва — діадеми, дармовиси, брошки, що коштували череди корів…

Нарешті взяла подвійне діамантове намисто, сережки паризької роботи. Довгі каштанові коси недбало закрутила на маківці, сколола шпилькою з гербом Щенсних.

Покоївкам було велено йти. Наче чекаючи когось, пані Зоф’я походжала по кімнатах, прискіпливим поглядом роздивляючись себе в дзеркалах. Похмурий рублений домище з вузькими вікнами-бійницями лише зовні скидався на фортецю, усередині — блищав розкішшю. Були в покоях Зоф’ї і дивани з атласними подушками, і комоди з ебенового дерева. Знічев’я торкнула господиня слонову кістку клавесину, змахнула порошинку з шахового столика, викладеного квадратиками нефриту і яшми.

Впурхнула дівчина: присівши, розіпнула спідницю — подив бринів у її голосі:

— Пані, до вас…

— Знаю. Проси, проси мерщій!..

І не дивно, що здивувалася розпещена хатня холопка: як і вся челядь, вона більше від самих панів зневажала чорний люд, і носик морщила гидливо, впускаючи гостя. Не шляхтич із сусідських, з ранку, мов буряк, червоний від винидла, з «вонсами закренцоними», хриплий, громоголосий, бухав чоботищами по дубових сходах — нечутними кроками піднімався літній чоловік. Сиве до плечей волосся його було рівно підрізане над бровами, лице сухе, повіки скромно опущені. Сіра груба сорочка, вовняна свита до колін, в руці повстяний капелюх — хто з мужиків Щенсного в будень вдягався інакше? Але дивно зустріла старого горда пані Зоф’я. Нетерпеливим покриком витуривши геть покоївку, раптом низько, немов перед королем, присіла і поцілувала мужичу руку, несподівано пещену, зміїстим пальцям якої дуже личили б перстені… Доброзичливо посміхаючись, гість торкнувся її чола.

В очах прибульця відсвічувалась суцільна тьма: ні білка, ні райдужки, два смоляних озерця.

— Тобі б поберегтися, Учителю! — мовила Зоф’я, посадивши старого, й сама примостилася скраєчку крісла, наче дівчинка перед строгим вихователем. — Казимеж поїхав на полювання, потрапити йому на очі — біда… До того ж з ним поручник Куронь-я тобі розповідала про цього жартівника.

— Вчора я взяв проби води з різної глибини, Зосю, — наче й не почув попередження гість. Мова його, така книжно-доладна, аж ніяк не відповідала зовнішності. — Результати вражають, особливо коли довести до кипіння й спостерігати за парою… Та, на жаль, все припиняється через кілька хвилин — схоже, що властивості невіддільні від загальної маси… А можливо, від якихось донних джерел, ручаїв? Треба було б усе вивчити досконало, перш ніж…