Смарагдова планета - Страница 61

— Та куди ж ти підеш — ніч надворі! Дочекайся хоч світла.

— Дарма, піду. Дорога неблизька. А зволікати більше не можна.

Докія тихо причинила за собою двері, постояла на ґанку, пестячи пальцями різьблення поренчат. Сам Василь точив балясини, різав світле дерево, коли будував домівку для молодої дружини. А Докія терпляче чекала, коли на гребінь даху підіймуть пишний вінок з шипшини, гаптувала рушник, яким перев’язали колючі гілки й рожеві квіти. А що тепер в цьому домі? Куди поділося щастя, як життя зруйнувалося?

Видно, й справді перелилася Чорна Чаша, сунуло лихо у світ, ось і їй, Докії, перепав отруєний ковток. Ох, гірко… Та хто не знає, хто не пив з цієї чаші?

Бабка Теодозія тихо плакала, дивлячись, як віддалялася тонка фігура з білим клуночком у руках. Губи старої шепотіли навздогін старовинні замовляння-талісмани, а суха рука хрестила повітря.

Докія встигла на останній автобус, що зупинявся в їхньому селі по дорозі до обласного міста. Народу в салоні було небагато — дві тітки з кошиками, демобілізований солдат у хвацькому голубому береті, трійко підпилих, але сумирних молодиків. Один із них, засмаглий, ладний, чепуристо підкрутив вуса, дивлячись на святково вбрану Докію, повів плечем. Але помітив чорну хустину на голові Докії, зустрівся з поглядом молодайки й принишк, тільки співчутливо на неї позирав.

А вона придбала у водія квиток, сіла на перший же диванчик і заклякла. Автобус натужно гурчав, лізучи під гору, за вікном чорнів ліс, повитий легким туманом, що плив з вогких яруг, болотистих улоговин.

Нарешті стемніло, смугою білої куряви простягнувся через усе небо Чумацький Шлях. Зійшов блідий, немов змерзлий місяць.

На повороті дороги, де стирчав перехняблений кам’яний хрест, Докія попрохала водія зупинити автобус. Той здивовано глянув на неї, але пригальмував. Докія вийшла, опустила клуночок на землю, взялася перев’язувати хустину. Щофер трохи почекав, немов сподіваючись, що пасажирка передумає. Потім стенув плечима і зачинив двері. Автобус рушив. Пасажири прилипли до вікон, проводжаючи поглядами самотню постать, що розчинялася у темряві. Білий кептарик ще довго виднівся у туманному мороці.

— Тю, ненормальна якась, — сказав смаглявий парубок. — Якого біса їй у лісі треба в цю пору?

— Справді, — одізвався шофер. — Тут і житла ніякого немає. Чудійка…

— А може, вона на кордон, до лісничого? — висловила припущення одна з тіток.

— Який кордон, тітко? До нього ж кілометрів з двадцять, чого їй було виходити? Щоб пішки чвалати та на зірки дивитися? Ех, шкода, я не вийшов, провів би…

— От-от, у вас одне на умі! — осварилася тітка.

А парубок серйозно вів своє:

— Хоча ні. Страшнувато з нею гуляти. Не інакше — нава це, мавка лісова. У село їздила, казали, мило індійське там вчора продавали…

— Та тьху на тебе! Що ти мелеш проти ночі! — І тітка омахнулася широким знаменням.

— А мо’ й ні! — розійшовся парубок. — Не мавка це! Чаклунка. Справді, справді, тіточко. Ось вона зараз біля хреста клуночок розв’яже і ворожити почне…

А таки так, — Докія розв’язала клуночок, вийняла свічку, запалила її й обережно поставила у маленьку нішу, що була викресана в центрі хреста. Хрест стояв тут з давніх-давен, у ніші донедавна була ікона, та потім кудись ділася. За багато років склалося повір’я, що тут треба поминати тих, за кого не можна молитися у божому храмі: нехрещених, самогубців. Повір’я трималося міцно. Ось і зараз у ніші можна бачити недопалки свічок, засохлі квіти, а біля підніжжя розсипане пшоно, стоїть полив’яна миска з водою — для птахів.

Докія поклала біля свічки кругле дзеркальце. Посиділа на камені. Глибока тиша довкола. Спокій у світі, вкритому зоряним пологом.

Докія відломила шматок хліба, розкришила по землі. Потім встала, довго дивилася в небо, поклонилася — немовби усьому світу відразу — і почала спускатися в яр. Там, під кронами ліщини, було темно, але все-таки світло місяця пробивалося крізь листя. Світилася й вода струмочка, відбиваючи місячні полиски. На схилах яру таємничо випромінювали зеленкувате мерехтіння чи то трухляві пні, чи то скупчення грибів.

Докія пішла угору по течії, іноді оступалася в крижану воду, що текла з гір, іноді встигала втриматися за гілки чагарників. Боляче вкололася шипами глоду, але не зупинилася, простувала далі, посмоктуючи ранку на долоні.

Літня ніч коротка. Не встигла Докія втомитися, як небо посвітлішало, прокинулися птахи, скотилася роса. Струмочок все тоншав — ближчав витік. На шляху дедалі частіше траплялися валуни, порослі сірим лишайником. Докія обходила їх, щоразу боячись загубити ниточку струмка.

Аж ось струмочок сховався в непролазних заростях ожини й ломиноса. Продертися крізь оці хащі годі було й думати. Докія зупинилася в нерішучості: куди ж далі йти?

Вирішила перепочити. Відломила хліба, зачерпнула студеної води, зібрала жменю суниць. І раптом побачила на бережку струмка розсипане голубе намисто. Вона підняла одну намистину. Давно, видно, пройшла тут власниця намиста. Тепер більше пластмасові носять, а ця намистина з білої глини, поливаної голубою глазур’ю. Потріскалася вже від дощів і сонця. Отже, та, чию шию охоплювала низка лазурових горошин, також намагалася пройти отут, та сувора ожина й підступний ломиніс не пустили, зірвали з шиї намисто…

А що то блищить у траві на тому боці струмка? Ще одна голуба намистина. А ось і ледь помітна стежка в обхід заростів. Дякую, сестро, вказала дорогу…

Стежка вивела до сірої скелі, по зернистому відколу якої дзюркотіла вода, що давала початок тому самому струмку. Ось і закінчилася срібна провідна ниточка. Далі, Докіє, підеш навмання.