Смарагдова планета - Страница 60

К оглавлению

60

Людмила Козинець
ЧОРНА ЧАША
Фантастичне оповідання



— Докіє, Докіє! Дитя моє гірке, донечко! Що ж ти, так і будеш сидіти? Та встань же, поглянь на божий світ! Та не можна ж так…

— Докіє, Докіє! Очі виплачеш, серце викричиш, а лихові не зарадиш. Ти подумай, донечко, Галочка твоя зараз серед янголів усміхається, а на тебе подивиться — сльозами заллється. Дай же ти спокій її душечці, дай же ти спокій лихові своєму!

Докія сиділа на засланій пухнатим ліжником скрині прямо, не торкаючись стіни спиною, немов скам’яніла. Сиділа так ось вже три доби — не їла, не пила, повік не змикала. Зчорніло молоде лице Докії відтоді, як видали їй у лікарні жовту квитанцію: «За похорон сплатити в касу 5 крб». Докія стискала в руці м’ятого папірця — все, що залишилося від донечки. Днину тільки й пожила дівчинка, а потім згоріла в жару, певно, навіть не встигла зрозуміти, що народилася, що була на землі.

Тяжко каралася Докія. Все здавалося їй, що якби була поруч, вирвала б донечку у смерті, перелила б їй своє дихання. Та тільки й саму Докію чудом врятували: роди сталися важкі. Без матері немовля поховали. І без батька…

Далеко був Василь, так далеко, що боялася Докія й думкою до нього полетіти. Підстерегла його зла біда, що за кожним шофером ходить нечутно. Миттєво все трапилося, мокра дорога, важка вантажівка та випадковий перехожий… І ось одна тепер Докія горювала. І як Василеві про все написати?

Бабка Теодозія не полишала Докію. Чайкою вилася над молодицею, голосила, плакала, за світлу душечку новопреставленої Галечки молилася, Докію молоком намагалася напоїти, старалася гарячі думки прогнати. Билася, билася, та дарма. Які слова розрадять горе матері, котра втратила дитину? Хіба що молитва. Тільки не знала молитви Докія, не вірила в Бога. Ікона в хаті висіла — дідове благословення, а віри в душі не було.

На третій день наче отямилась Докія. Встала, огледілася. Потім, скрипнувши віком, розчинила скриню. Стрепенулася бабка Теодозія.

— Докіє! Що ти, горличко?

Не відповіла. Нахилилася над скринею — різьбленою, масивною, оздобленою перламутром по вишневому лаку. Докія виймала зі скрині злежале вбрання, підносила близько до очей, пильно роздивлялася, немов не впізнаючи. Довго тримала в руках весільний убір з білих воскових квітів, срібних ниток, малинових китиць фарбованої ковили. Потім кинула. Стягла через голову плаття. Постояла, бездумно топчучи скинутий одяг, підійшла до дзеркала, дбайливо розчесала волосся, заплела коси, двічі обкрутила вінком навколо голови. Була вона немов уві сні. Дивлячись на неї, бабка Теодозія лише дрібно хрестилася, не сміючи сполохати мертвотний спокій обличчя Докії.

Молодиця ж туго перетягнула груди, налиті молоком, одягла сорочку, вишиту по рукавах червоним і чорним шовком. Запнула поверх картату плахту з червоними китицями, підв’язала білу запаску з мереживами. Тісно перетягла стан вогненною китайкою. Накинула на плечі легкий кептар з білої овечої шкури. На спині кептарика були вигаптувані гілки горобини. Важкі грона ягід, любовно дібрані мамою з великих червоних намистин коралю. Дрібними різаними коралами обвила Докія шию, одягла й тьмяні старовинні дукати. Потім натягла в’язані смугасті панчохи, взула м’які шкіряні постоли, тиснені візерунком. Довго дивилася в дзеркало, тримаючи в руках золотий кораблик, але так і не перемоглася убрати ним голову — лихо не терпіло сяяння золотої парчі. Докія пов’язала чорну хустку. Баба Теодозія плакала, дивлячись, як вбирається на невідоме свято молодиця. Сльози текли по її щоках, переливаючись у глибоких зморшках.

— Ой, Докіє, Докіє! Що ти, дитино, надумала? Нащо вбираєшся, мов на смерть? Схаменися!

Докія розстелила на скрині рушник, метнулася до кухні, принесла шматок хліба, цибулину й сало. Їжу, трохи грошей, маленьке дзеркальце, та копійчану свічку зав’язала в кросно.

Нічого не сказала старій, а тільки та й сама здогадалася:

— Докіє! Та невже підеш? Що ти, ясочко? Та не ходи туди, дитя моє гірке! Не повернешся ти, що я Василеві скажу? Лементуючи, Теодозія впала на долівку. Докія дивилася на неї, зсунувши суворо брови. Щось раптом змінилося на її лиці, рум’янцем налилися щоки, затремтіли довгі вії, жалісно скривилися губи.

— Бабо! Встань! Не край мені серця! Не можу я більше, сама бачиш. Що ж мені тепер, голосити та маятися? Хіба ж це життя? Огледься ти навколо: лиха неміряно, біди незлічені. Візьми хоч нашу вулицю, хто не в прикростях? У мене — горе… А в тітки Наталки син в армію пішов, і що ж? За рік — домовина залізна з Афганістану! А в Зоф’ї? Дочку вночі на вулиці перестріли — де дочка? Руки на себе наклала. А в Марички й Климка Грабових? Онук паралічний з народження! А в Єлиці? Троє синів — чуєш, Теодозіє! — троє синів, і всі по тюрмах! А в Килини? Обидві онуки в лікарні аж у Москві. Волоссячко все повилазило у дітей. А в Марка Срібного? Син єдиний у маковому дурмані пропав! А в Ксани Червоненко? Жила-раділа, раптом на тобі — батько з’явився, в таборах відсидів, поліцай колишній! Своїх катував, сусіднє село попалив, і як бути? Батько ж! Прогнати з порога, чи шматком гірким до гробу годувати? Подумай, Теодозіє!

— Та що ти, Докіє, охолонь, навіщо тобі чуже лихо? В тебе своє, в них своє, життя таке, Докіє!

— Життя таке… А чому таке, бабко Теодозіє?

— Не знаю я, горличко… А що ж ти думаєш, невже знову Чаша перелилася?

— Не інакше. І я так розумію — мені треба йти.

60