Смарагдова планета - Страница 85


К оглавлению

85

Спливло кілька хвилин. І Микола Петрович раптом відчув як зникає з його зболеного тіла біль, а натомість весь він наливається силою. Скоро Микола Петрович відчував себе таким бадьорим і міцним, як ще ніколи в житті. Він обережно, навіть боязко підвівся в ліжку. Сховав пробірку з дивовижним порошком у потаємну кишеню свого закривавленого піджака. І тільки тепер помітив що з-під простирадла стирчать дві ноги: одна волохата з бурими плямами засохлої крові — його, друга — білісінька з ніжною, мов у немовляти, шкірою… Микола Петрович рвучко відкинув простирадло. Дива! Друга нога теж його!! Виросла!!! Став на ноги, ступив крок, два й пішов наприсідки довкола ліжка.

Коли хвиля першої радості трохи спала, Микола Петрович подумав, що йому краще непомітно покинути лікарню перш ніж сюди хтось прийде. Бо тоді мороки не оберешся. Він відчинив вікно і легко вистрибнув у скверик. Заховавшись у кущах, Микола Петрович заходився чистити костюма від кривавих плям, але марно. Отож вирішив йти додому пішки, щоб не привертати надмірної до себе уваги. Та й молоде тіло потребувало фізичної активності.

За годину він був уже дома. Ноги не боліли, дихалося легко. Мерщій роздягнувся наголо й став перед великим дзеркалом на повен зріст: цікаво було глянути — що з нього вийшло. Те, що він побачив, вразило його. На радощах Микола Петрович аж застогнав, загарчав. Ще б пак: він помолодшав принаймні на десять-п’ятнадцять років і виглядав тепер сорокарічним — зникла сивина, волосся закучерявилось, стало чорним, зморшки з лиця майже зникли, шкіра порожевіла.

— Оце так Корба, царство йому небесне, славний порошечок придумав, — співучо протяг Микола Петрович. І тут його блискавкою осяйнула ідея: «Порошок! Господи, у нього ж ще є порошок. Є шанс стати зовсім молодим парубком, по-іншому повернути життя, кохати, кохати молоденьких дівчат. От хоч би й Дарину, доньку сусідки Олексівни. Дарма, що в школу ще ходить, зате як розцвіло капосне дівчисько! Не раз бувало, напне куценьку спідничку й пливе повз його ворота. Микола Петрович щоразу сплюне й осудливо похитає головою, примовляючи: «Е-ех! Ні стиду, ні сорому!»

— Ну, тепер тримайся, Даруню: Коля — хлопець темпераментний. — Очі Миколи Петровича хижо зблиснули. — Тримайся. Ох, тримайся — повторював він, розпалюючись.

Кинувся шукати в розкиданому шматті дорогоцінну пробірку. Нарешті знайшов.

Високо задерши голову, Микола Петрович висипав кудись аж у горлянку весь порошок. Жадібно запив. Відтак знову став перед дзеркалом і вп’явся в нього очима. Процес омолодження поновився через кілька хвилин.

Микола Петрович на власних очах з молодого чоловіка перетворився на юнака. Та, мабуть, він забагато ковтнув того порошку бо вже став підлітком. Микола Петрович з жалем подумав, що тепер, напевно, з Даринкою у нього нічого не вийде. А як же бути? Мабуть, його заберуть до сирітського притулку. Проте за хвилину він зрозумів, що й для притулку надто малий. І раптом йому стало страшно. Маленькими пухкими рученятами Микола Петрович обхопив лису голівку і гірко заридав…

Першою спохопилась Олексівна: щось не видно Миколу Петровича. Хата зачинена, собака жалісно скавулить. Може, не дай господь, лихо трапилось: самотній старий чоловік, інвалід…

Викликала міліцію. Ті, довго не думаючи, висадили двері. Господаря ніде не знайшли, а знайшли мертве немовля. Олексівна пригадала, що чула — кілька днів тому тут плакала дитина, та подумала: здалося, бо звідкіля у Миколи Петровича дитина — у нього ж ні родичів, ні близьких.

А таки виявилось, що справді, учувся той крик жінці. Викликав її слідчий і повідомив, що експертиза встановила: дитя народилося мертвим — його легені ще й не хлипнули повітря. Справу припинили.

На Миколу Петровича оголосили всесоюзний розшук.

А місцеві детективи ще й досі висувають версії про ту подію — одна страшніша за іншу…


Микола Білкун
НАЙПЕРШИЙ ПРОКАТНИЙ ПУНКТ
Фантастичне оповідання



Круті океанські хвилі робили виднокруг схожим на пилку, там вже рожевіло, от-от червоняста куля мала виринути із глибин океану і поплисти по блакиті неба.

Молода симпатична тубілочка, що сиділа на кормі піроги, підганяла свого чоловіка, з котрого вже й так сьомий піт сходив:

— Наляж, наляж на весла, любий! А то знову запізнимось, як минулого разу.

— Не… запізнимось… ще сонце… не зійшло! — І він веслував і веслував все затятіше, а пірога посувалася вперед зовсім не з тією швидкістю, з якою хотілося його молодій дружині.

— Швидше, швидше! Ти хочеш, — щоб я, наче якась злидня, користувалася колючкою, чи вістряком з мушлі, чи риб’ячою кісткою, що взагалі — фе! Всі мої подруги побували на цьому острові і всі… Як ти гадаєш, три здоровенні рибини і порося достатня платня за дві дірки?

Порося, ніби зрозумівши, що йдеться про нього, кувікнуло в торбі, сплетеній з пальмового листя.

— Гадаю… достатньо… буде…

Він поплював на руки і ще завзятіше наліг на весла. Пірога пішла швидше, але й такий темп не влаштовував молоду тубілочку:

— Швидше, ну швидше, милий мій! Невже ти не розумієш, що в наш час користуватися якоюсь колючкою чи риб’ячою кісткою, зовсім не престижно. Мабуть, ти хочеш, щоб мене засміяли подруги?

— Та що… ти хочеш… щоб… з мене… зовсім дух… вийшов? А мені… ще назад…. веслувати… Встигнемо… он уже… видно… верхівки пальм… на острові…

В цей час виткнулось з океану сонце, наче його виштовхнуло щось і круто пішло вгору, від чого зелені верхівки пальм на острові, до якого вони пливли, одразу ж стали золотавими.

85