Смарагдова планета - Страница 82

Сумним поглядом Пригода окинув кабінет. Стелажі з книгами фантастики, картини з інопланетними пейзажами, колекція люльок, новесенька друкарська машинка «Консул» — усе необхідне для натхнення й роботи. А натхнення й роботи нема. І вже немає ніякого витерпу їх виглядати. Минають сірі і невиразні, схожі один на одного дні, набридливо дзижчить під стелею муха, припадають пилом клавіші машинки, а мозок, що попервах із комп’ютерною швидкістю тасував сюжетні варіанти, втомився і заснув.

Але Пригода не втрачав надії. Він висиджував за письмовим столом, як Робінзон Крузо на безлюдному острові, і, як Робінзон, терпляче виглядав, чи не з’явиться на обрії довгожданне вітрило, так і Пригода взирався, чи не промайне в мозку рятівний сюжет.

Отак і сидів він день крізь день. Облетів весняний цвіт, відсміялося літо, почорніли під дощами голі дерева, випали молоді сніги, а Кость Пригода чека на сюжет. А сюжет, мов жінка, котра його давно розлюбила, не приходив. У фантаста на душі було тоскно й порожньо. В якомусь своєму оповіданні він написав, що так тоскно й порожньо буває лише на дощовому пероні, коли ви прибігли туди після відходу вашого поїзда.

Та ось — нарешті! — в його уяві зненацька, немов комета на небі, зблиснуло сюжетне дійство.

Пригода напружився і став думати над тим миттєвим видивом, що спалахнуло і щезло, полишивши після себе відчуття присутності близької загадки.

Йому побачилося море, і він пильно вдивлявся в неоглядну водну просторінь. Що міг там побачити? Корабель? Дельфінів? Міраж?

Це вже був початок. Багатообіцяючий початок, інтригуючий.

Пригода натоптав люльку тютюном, припалив її і випустив голубе хмаровиння диму. Дивився, як воно повільно здіймається вгору, щомиті набираючи інших обрисів. Намагався побачити те, що поставало перед його зором за димовою завісою. І побачив: прямо з дна моря виростає острів, здіймається над водною гладінню і тягнеться кам’яною шапкою вгору, ніби хоче дорости до хмар і піднести їх до самісінького сонця. Це нагадало Пригоді полотна Рокуела Кента. Вічне каміння посеред безбережної акваторії. Нічому на світі немає початку і немає кінця. Все було і буде завжди.

Пригода аж стрепенувся від глибини своєї думки. Є ще порох у порохівницях. Ще порадує він людство своїми творіннями!

Сюжет випливав з уяви немов, пароплав із гавані.

На безлюдному острові посеред моря влаштували собі базу інопланетяни. Вони потай прилітають на Землю, щоб вивчити особливості тутешньої цивілізації. Знедавна земляни стали помічати їхні «тарілки», навіть намагалися вийти з ними на контакт, але інопланетяни чомусь його уникають.

Чому?..

Пригода огорнув себе клубиськами диму, глибоко задумався.

Він і не помітив, як раптом кудись зникли книжкові стелажі, стіл з машинкою, стіни кімнати й лишили його, Пригоду, в стані дивної невагомості.

Все відбулося так, як він описував у своїх творах, хоча сам ніколи не бував у таких оказіях. Незбагненна сила підхопила його, і вмить перенесла на кам’яний острів посеред моря.

Пригода не знав скільки минуло часу, доки опинився на великому плато, яке внизу зусібіч омивало води. Фантаст сидів у м’якому кріслі й приходив до тями. В тілі його знову заструменіла енергія, в очах розвидніло, і він став помічати все довкола, дивуватися неймовірній красі. Пригода був письменником кабінетним. Цілими днями він просиджував у чотирьох стінах за письмовим столом або лежав на канапі й уявляв, якими видатними творіннями порадує найближчим часом прогресивне людство. Пригода розумів: фантастика потребує жертв! їй треба підпорядкувати усе своє життя. Можна було б, звичайно, дозволити собі розслабитись, поводити з колегами «козу», сходити в кіно чи театр, але… Раптом його навідає оригінальна ідея і не застане за письмовим столом. Вона ж може спокійнісінько завернути до Христофора Гуньки, а той ласий на дурничку — за тиждень-другий утне романяку. І спасибі не скаже. Щасливий чоловік — пече книжки, як паляниці, вже зібрання творів у тридцяти томах подав до видавництва. Отож твердо дотримуючись свідомо вибраного творчого режиму, Кость Пригода з сумною патетикою величав себе кабінетним бранцем. І його зігрівала надія, що в цьому світі великі жертви неодмінно повинні окупити себе. Інакше в ньому не було б ніякої логіки й справедливості.

Отже, Пригодині очі вже встигли вчаруватися краєвидом, коли раптом — прямо з блакитного надморяного обрію — перед його визором з’явилася літаюча тарілка. Пригода погамував у собі розгублений скрик і приготувався до зустрічі з невідомим.

Плавно погойдуючись, мов пір’їна, тарілка знижувалася на плато.

Фантастові важко було повірити в цю реальність.

Велика синя тарілка торкнулася кам’янистої поверхні й одразу ж завмерла.

«Головне — спокій», — сказав собі Пригода, але спокійним бути не міг. Його обпалило усвідомлення значущості історичного моменту. А з тіла Пригоди безслідно зникли внутрішня отерплість, там уже зринала гордість: це відбувається саме з ним…

Тарілка зникла так несподівано, як і з’явилася. Щойно була перед Пригодою — і враз її не стало. Зате перед ним стояли три схожих на людей істоти. Але — не люди. Це були ВОНИ. Все в них виказувало приналежність до того, іншого світу, про який стільки думав і писав Пригода: очі, руки, волосся, погляди…

Пригода мовчав, дивлячись на них.

Мовчали й вони, дивлячись на Пригоду.

Внизу хлюпотіло море і літали чайки.

Вгорі пливло здивоване сонце.

«Чому вони вибрали саме мене?» — билася в голові думка.