Смарагдова планета - Страница 77

По-варварськи пишними були сіни в маєтку Щенсних: брусовану плоть стін прикривали рисячі шкури, на килимах грали сяйвом обладунки з різних країн: щити, мечі в оточенні дрібнішої, але з щирою позолотою та коштовними каменями зброї. У великій клітці гостям на показ сиділи уловчі соколи й кречети. А за кліткою сходи вели нагору, в покої пана й пані.

Коли все втихомирилося, почув Єврась голоси знадвору й крики. Притьмом кинувся він в горішні покої. До Зоф’ї піти не наважився — ще за боягуза прийме, мовляв, за спідницею криївку шукає! Тому увірвався в покої навпроти. Дасть Бог, там через вікно і на дах…

Тим часом у супроводі біло-зелених стражників і холопів постав на порозі свого дому пан Щенсний. Видно, пиячив десь у сусідів та й на ранок несподівано заявився…

Козак зацьковано озирався. Вікно просторої трохи задушливої світлиці, куди він потрапив, було затягнене сталевою сіткою, і важкими шторами. Що тут зберігалося, чи не панська, бува, казна? Ковані скрині, широке ліжко, застелене килимами й хутрами, поставці з вигадливими свічниками, скриньками… Посеред кімнати стояв масивний стіл. Вся його поверхня була вкрита виразками від жаринок з люльки, краплями воску, слідами численних келихів.

Зачувши шаркання багатьох ніг, Єврась зрозумів: дітись нікуди — й шмигнув за скриню, заставлену карбованим посудом. Зачаївшись, обережно визирнув поміж довгошиїх глеків. Меткі челядники внесли нові свічки, за холопами увійшов сам господар. Вперше так зблизька побачив Єврась володаря маєтку і сіл по обидва береги! І справді, знаменитий ненажера зовсім не скидався на товстуна — навпаки, сухорлявим вертким личком з китичками вусів на ньому нагадував хорта. Звичайний чоловік.

Привертали увагу лише рум’янець на вилицях та змарновані, похмуро-неспокійні очі…

Нетерпляче всівся Казимеж в крісло, розстібнув жупан. Хіба міг знати Єврась, що вечеря у пана Немчика із Попельні лише розпалила черево Щенсного?..

Тепер дивився, затамувавши подих, приголомшений козак, як вносять і кладуть перед шляхтичем хліби і глечики, миски з кашею, варениками, тарелі з м’ясом, гори смажених перепілок, пироги завбільшки з колесо від воза.

Заставивши стіл пахучими стравами (бідолаха Єврась тільки слину ковтав), слуги з поклоном позадкували геть. Казимеж рвучко підвівся, замкнув двері на три засуви.

«В крайньому разі задушу», — вирішив козак, готуючись вилізти зі схову. Та вкляк, вражений, як ніколи в житті, бо пан Щенсний почав їсти. Якби таке побачила Настя чи хтось з дядьків, що пускали плітки про пана-ненаситця, — повірили б, що в бідолашного Казимежа вселилося геть усе пекло. Спершу пан просто ковтав, жадібно спорожнюючи посуд, з хрускотом пережовуючи кістки, напихаючи за обидві щоки одразу півдюжини закусок, запиваючи сумішшю вин та настойок, які зливав у величезний келих. Але потім… Обличчя Щенсного раптово й страшно змінилося: запали щоки, череп стиснувся, видовжився, мов диня, з-поза вух випорснули потоки сивого волосся.

Сидів за столом, роздираючи пеньками зубів фазаняче крило, лисий виснажений старець. Та ось — Єврась не встиг і духу звести — стареча голова, немов глина під невидимою рукою, сплющилась, розширились щелепи… Звіровидий, короткошиїй, низьколобий мужлай смачно наминав млинці в сметані… хай йому грець — їдців було вже двоє! Увігнувшись, роздвоївся по тімені череп. Дві пари очей втупились в тарілку, дві зубаті пащі голосно зачавкали, руки ледве встигали набивати їх їдлом…

Зміни зовнішності пана були стрімкими: то чоловічі, то жіночі голови з’являлися, переходячи одна в одну на його вузьких плечах. Молоді й немічні, деякі в шрамах, сліпі, вкриті коростою, по дві, по три разом на одній шиї, наче гриби-поганки на пеньку, і всі жерли, безупинно перемелювали їжу.

Сидячи за скринею, Єврась витерпів усі метаморфози, навіть трохи звик був і гадав, коли зморщувалася чергова личина, — що тепер вилупиться?.. Чи мало, чи багато сплило часу — їжа зі стола зникла, вина вихлебтані насухо, маслаки наче побували в зубах весняного ведмедя. Остання двійця голів погиркалась за останній шматок дичини. Вивергаючи лайку, їдці намагалися гризнути один одного, плювались, а рука з виделкою нервово смикалась то до одного, то до другого рота…

Нарешті скінчилась і ця напасть. Живі маски зморщились, злились мов краплі ртуті й знову з’явилася тхоряча, з полохливими очима, пика пана Казимежа. Немов прокинувся зі сну, тривожно позирав шляхтич на поле об’їдків: «Та невже я таке накоїв?» Зітхнув, підвівся і пішов відчиняти. Один засув, другий, третій… Нелегко далося Єврасеві знайомство з перевертнем, та куди було дітися. Перестрибнувши через скриню, кинувся козак до дверей, відштовхнув пана. Той тільки пискнув…

Він біг немов у гнітючому сні, коли ноги важать по сто пудів і пересихає в горлі, і сили тануть з кожним кроком, а чорний переслідувач от-от наздожене, він уже дихає в потилицю, скінчився ліс, і струменіла між поростом ртутна світанкова гладінь. Розум підказував: не сховає тепер і рідний Дніпро, над світом річковим, заки сонце не зійде, теж владарює чортовиння. І все-таки ноги самі несли до води.

За той час, поки біг — час, що посипав Єврасеві скроні першою сивиною — верзлося йому, що тисячі ворогів женуться позаду, перекликаючись вовчим завиванням, обходять його підковою, а кінці тієї підкови невблаганно стискаються. І хоч чувся лише одинокий тупіт, така лють обпікала козакові спину… Озиратися не можна було, це Єврась знав достеменно.