Смарагдова планета - Страница 74


К оглавлению

74

Ловчий не просто так змінив гнів на милість. В його розбиту голову прийшла думка, така ж підступна, як і небезпечна для чистої душі Єврася. Із підземелля подався горбань прямо до панського писаря. Той склав бумагу, а ввечері глашатай оголосив перед церквою всьому селянському люду:

— … Якщо ж означений Георгій, на прізвисько Чернець, завтра до полудня не з’явиться з власної волі до ясновельможного пана, то спільники цього бунтаря, селянин Степан Мандрика й дочка його Настасія, будуть скарані лютою смертю!..

Два коли товстих і гостро заточених, всім напоказ поклали перед ворітьми панського двору. Поряд на огорожі, для грамотних, яких в наших землях завжди було чимало, прикололи панський указ.

Останню ніч залишилося жити на світі старому знахареві та його пригожій доньці. Вони ще не знали, яка напасть чекає їх завтра. Сон не йшов: боліли рани у старого, ласкою намагалась заспокоїти його Настя. Сирістю плакали кутки, і до ніг приречених, торкались нахабні щурячі писки…

Споночіло. Хмари заволокли небо. Лише через невеликий розрив визирала полохлива зірка, наче показувала на когось, вельми спритного, що дерся по деревах садиби, по стріхах панських будівель, підкрадаючись до будинку. Не скрипнула дошка, не загарчав собака, ніхто з варти й голови не повернув…

Невідомий поглянув угору, туди де тьмяно світило вікно. Примірившись, встромив у стіну над собою кинджал, підтягнувся, вчепився за нього. Чіпкі руки кидали тіло все вище й вище…

Покоївки роздягали до сну пані Зоф’ю. Вже зникли в скринях і скриньках сукня й гаптована перлами сорочка і всі діаманти, якими Щенсна полюбляла себе прикрашати. Вдягнувшись у нічну сорочку і звелівши служницям йти, пані сама сіла до дзеркала розчісувати довге волосся.

Розчинились віконниці, і в кімнату стрибнув Єврась. Виряченими незмигними очима, наїжаченими вусами, він нагадував зараз роздратованого лісового кота.

— Не рухайся, милостива пані, і жодного слова: якщо хочеш жити!

Він бачив поки на білому каштановий водоспад, по якому човником снував золотий гребінь. Та ось Зоф’я повільно обернулась, і козака відкинуло наче ударом кулака, спиною налетів на підвіконня… Осяяна вогнями свічок — уже не привидом в коротких сполохах зірниць, а у всій своїй розкішній плоті, — стояла перед ним жінка, яку видивився у снах. Бездоганний овал ніжного лиця, дуги оксамитових брів… Та, яку він вирятував з Дніпра.

— О, та це ти? — ніскілечки не злякалася Зоф’я. — Рятівник мій прийшов взяти мене заложницею, щоб визволити свою кохану та її батька? Що ж, давай! Приклади мені ножа до горла: можливо, з переляку звелю своїм людям звільнити їх?..

— Не знав я, Бог свідок, кого зустріну тут! — тихо озвався Єврась й опустив кинджал. — Брехати не буду, задля того й прийшов, що ти сказала… Та й в іншому не збрешу: рука на тебе не підніметься! І вдень, і вночі думаю тільки про тебе…

Сталось нечуване — козак, який досі ні перед ким не принижував себе, став на коліно.

— Христа ради, звільни безвинні душі!

— Гаразд. А сам — підеш на муки замість них? За Настю твою? — хижо мружачись, запитала Зоф’я. Жовна заграли на лиці Єврася, трохи засмаглявому для слов’янина. Похмуро мовив, кидаючи в піхви кинджал:

— Піду, якщо потрібно буде. Та тільки не хочу вірити, що нема серця в тебе, панно. Звели відпустити страдників, котрі в житті нікого не скривдили!

Гнучким порухом пані Зоф’я накинула на себе узорчату шаль, присіла на краєчок ліжка, вказавши гостеві на низенького ослончика навпроти.

— Сядь, друже мій нежданий, поговоримо…



Не зводячи очей з вродливого лиця господині, Чернець сів на лаву. Пані взяла його за руку, і козак здригнувся від вогненної хвилі, що прокотилась крізь кістки й жили.

— Хочеш казати й слухати правду, нічого не приховуючи? Гаразд, я згодна… Що ти мені лихого заподіяв, щоб я віддала тебе на страшну смерть? Нічого, нічого… — повторювала вона, пестячи пальці занімілого Єврася. — Я теж про тебе згадувала-часто, часто. Тебе хочуть скарати інші, не я!

— Відпусти їх!.. — ледве видихнув Чернець.

— Та хіба я їх тримаю, дурнику? У мене й права такого нема, — пан мій Казимеж над селянами володар і суддя верховний… Хочеш, покажу тобі таємний хід? Сам порятуєш своїх друзів!

Раптом нахилившись до самих губ козака, шепнула Зоф’я:

— Вона тобі подобається, так? Ти закохався?

— В кого?

— Та в Настьку, в кого ж іще?

— Кажу, ти одна переді мною — замучився геть!..

Зоф’я полегшено зітхнула й випросталась.

— А тебе не збагну я, панно! — милуючись нею, мовив Єврась. — Чому допомагаєш мені, супроти своїх ідеш? Невже й ти мене, сіромаху…

Не зважився козак до кінця виказати.

— Хтозна? — гарячкове зблиснувши очима, усміхнулась вона. — Може, заголубити тебе хочу, а може, замучити… Або те й друге разом!

Обіцяння чогось чаклунського, смертельно солодкого прозвучало в її словах. Сміючись і кусаючи губи, пані скинула з плечей шаль, вигнула спину… Не тямлячи себе, згріб її в обійми Єврась.

Раптом Зоф’я силоміць відштовхнула його. Образа заступила козакові світ, проте різкі слова не встигли злетіти з вуст. Помітив Єврась, як напружилась І завмерла, вмить стративши рум’янець з лиця, злякана Зоф’я. Наче почула далекий поклик…

— Йди, — промовила, перевівши розширені очі на хлопця й мерзлякувато кутаючись. — Не можна тобі тут залишатись, бо тоді й настромленому на палю позаздриш!

74