Смарагдова планета - Страница 7

Оглянула Матуся дещо спантеличений консиліум і посміхнулася. Невже й справді гадають, що райвиконком взявся задурно відремонтувати, та ще із шиком, оселі вітчизняним Дон Кіхотам? Та ні за що! А для чого ж тоді увесь цей гембель?

Зрештою Матуся таки відкрила карти і витягла свого козирного туза:

— Річ у тім, що до нас їде дисидент!

Знаменитої німої сцени не сталося. Втім, на це Матуся й не сподівалася. Всі відразу зрозуміли, про що йдеться. Лише деякі поцікавилися:

— І хто саме?

— Ну, той, Кеша, який голубого Леоніда Ілліча намалював у демонтованому вигляді, — пояснила Матуся.

— Сюрреалізм у стилі Пабло Пікассо блакитного періоду, — уточнила Людмила Петрівна.

— Точно! — засвідчив старший лейтенант міліції. — За що й був виселений за двадцять чотири години без права листування. Приятель мій Кеша…

— Ну, то й що тут потрібно твоєму приятелеві? — невдоволено запитав старший лейтенант із військкомату. Цей, певно, був не з кмітливих.

Матуся пояснила: Кеша-дисидент виявився хлопцем з головою і зробив у своєму Сан-Франциско блискучу кар’єру художника-мільйонера. Випікає світові шедеври, як наша «їдальня» пиріжки з варенням, нівроку почувається й навіть не звідує запаморочення. Наподобу отого… Йосипа Бродського. Кажуть, підстригся, помолодів, так що й не впізнати. Та не в тому річ. Написав він недавно листа до Верховної Ради, де вельми непокоїться щодо оцих дверцят…

— Виявляється, тут, у квартирі, не аби що, а цілий мільйонний статок, — вела далі Матуся. — Бажає приїхати по двері і забрати з собою, оскільки іспанський музей «Прадо», як тільки-но побачив Кешині фотографії, зажадав ці двері придбати… Так-так, ці самі. З Будьонним, Калініним і з отією… порнографією, чи як там ще, нехай буде «еротикою», коли Людмилі Петрівні так краще, — зробила поступку Матуся. — Висітимуть оці двері у «Прадо» поряд з Муррильо, Гойї і Веласкеса. Можливо, боввани оті для їхньої моралі щось значать, але навіщо Іспанії Будьоний? Не знаю… Як попові гармошка. Але то вже їхній клопіт. А наш — не барложитися перед гостем, відремонтувати квартиру й гідно зустріти заморського земляка. Дозвіл на вивезення дверей він уже має. Тож нехай відвідає свій колишній будинок, втішиться дверима, походить, згадає, як йому тут дідька лисого зичили, пройметься ностальгією… Може, й доларів трохи підкине рідному райцентру, — приморгнула наприкінці Матуся.

— А його, — поки дисидент-Кеша поринатиме в ностальгію, — на обстеження!

Як консиліум замислив, отак і вчинили.

Після свят Федір Федорович спорядив нову валізу із білизною та святковими пиріжками з варенням, поцілував Аеліту (а вона геть нічого не знала про можливу навалу пришельців, бо замислила використати оселю для власної насолоди), зазирнув до поштової скриньки, витяг звідти вітальну листівку з військкомату, і ще раз переконався, що Кір Буличов, Єремій Парнов і Володимир Савченко уподобують таємниче мовчання, зітхнув й почимчикував до автобусної зупинки.

А там на нього вже чекали «рафік», медсестра з направленням до психдиспансеру і старший лейтенант міліції.

— Сідайте, Федоре Федоровичу, підкинемо! Нуль-транспортування до ваших послуг. Одеса? Зауральськ? Бензину повний бак, — можна і на Велику Ведмедицю!

Все добропристойно, шляхетно…

Легковірний Федір Федорович вліз до «рафіка» й за годину потрапив до божевільні на граничній швидкості, де його здали на поруки білим лікарям. Перевдягнули у запрану блакитну піжаму і, нарешті, він опинився в палаті серед членистоногих інопланетян, що мали по три роти відразу: один — для їжі, другий — для пиття, третій — для розмов. Зручно ж бо!

Якась дивна туманність Андромеди впливла в голову Федора Федоровича. Лікарняну палату він сприйняв за відсік міжгалактичного зорельоту, а лікарів — за бозна-яких істот. Повагом усівся на ліжку й почав розповідати «пришельцям» історію Голови Професора Доуеля, а ті пили, їли, говорили кожен своє…

Поки Федір Федорович озирався й крутив головою, у Домі на набережній розпочався суботник. (Аеліта саме поїхала з лікарем на «швидкій допомозі» відпочивати у Дофінівку й прихопила з собою толстовську «Аеліту»: «Треба хоч щось почитати на пляжі, бо через отих тральників усі літери забуду — так і силкуються затралити!»)

Збиралися о дев’ятій ранку: двоє теслярів-злочинців, яких прислала зона для заміни дверей і паркету, Варка Степанівна із роздавальницею «їдальні» (Людмилу Петрівну, як представницю англійської інтелігенції, звільнили од миття підлоги — «Оце бачили? Отакої — помию я їм підлогу!»), прийшли також двоє українців і один єврей із фінськими шпалерами, а ще — електрик із люстрою від райспоживспілки. Двері відчинили нігтем. Потім забрів слюсар із «Водоканалізації», постовбичив біля порогу в глибокій задумі і пішов розвальцем — надумав відкласти доручену йому роботу на наступний день. Та оскільки «завтра» випало на «неділю», то міняти труби почав лише у четвер. Пив, сіромаха, п’ять днів поспіль й тим самим затримав просування ремонту на кухні й у санвузлі.

Керувати суботником уповноважила себе Варка Степанівна, бо із вищого начальства ніхто не з’явився. Теслярі-кримінальники виявилися сумирними людьми, до речі, відбували строк в зоні за хабарі по господарській частині. Цих було шкода. Двоє українців і один єврей враз порозумілися з електриком, що пристав до них, і після короткого перешіптування скинулися. Жаліслива роздавальниця з мовчазної згоди Варвари Степанівни кудись побігла, а повернулася з двома пляшками спиртухи й пиріжками з варенням впридачу.