Смарагдова планета - Страница 65

І

Наприкінці жорстокого століття шістнадцятого, — втім, можливо, вже настало криваве сімнадцяте, — погідною літньою дниною збираючи суниці у лісі пана Щенсного, селянка цього пана — сімнадцятилітня Настя Мандрика — почула тихий стогін. Недовго шукала: під корявим старезним дубом, в заростях кропиви набрела Настя на зраненого молодого козака.

Спершу хотіла закричати на весь голос, метнутися в село за підмогою, та затисла собі рота: зметикувала, що після недавніх боїв між шляхтою і бунтівниками з числа реєстрових — поранений козак у лісі не випадково опинився. Дізнавшись про Настину знахідку, пан міг наказати: посадити хлопця на палю або відправити в місто до суддів немилостивих. Через те дівчина стала мовчки розглядати сердегу, міркуючи, як би йому допомогти.

Вочевидь, козак проповз чималу відстань від того місця, де його поранило. Трава була витолочена, наче по ній волочили лантух, і густо покраплена кров’ю. Біль і спека змордували пораненого, губи його спеклися, лице ховала маска з пилюки, замішаної на потові. Помітила пильна Настя й те, що драний синій жупан на козакові з дорогого сукна, перська шабля всіяна каменями, а чоботи із зеленого сап’яну не соромно й магнатові мати про вихід…

Звалити хлопця на плечі не вдалося, тягти, взявши під пахви, — важко й незручно. Поміркувавши хвилину, Настя дотягла його до найближчих кущів ліщини і сховала там. Потім стрімголов майнула додому за батьком.

Удовин Степан Мандрика, на диво меткий і дужий, як на свої шістдесят п’ять (Настя була його найменшенькою, два сини загинули у кримському поході), без зайвих слів запріг Гнідка і поїхав до лісу. На возі під соломою знесилений козак був таємно доставлений у Степанову хату.

Вечоріло. Заслонивши вікна, при світлі скіпки Мандрика, про якого йшла слава відуна й лікаря, роздягнув пораненого наголо. Настя хотіла одвернутися, але батько звелів допомагати:

— Вчись! Помру — тобі людей лікувати. Худорляве блідо-смагляве тіло козака було прооране через груди і плече двома зарубами, кров так і яріла з них. Степан бубонів, нахиляючись до глибоких ран та поводив рукою над ними.

— Рубали не боляче, кололи не коляче, кров червона руда, сукровична зупинись, не виходь, залишся в рабові Божому, імені не знаю, і течи по жилочках, куди треба і як треба, а на воленці тобі робити нічого, впадеш на суху землю й пропадеш, пропадеш. Кажу, руда червона, сукровична не течи куди не слід, а течи де тобі треба й буде тобі добре, добре, а рабу Божому, імені не знаю, легко, легко! Зупинись же, руда червона, я велю тобі і ти корись: мова сильна моя і кріпка, яко камінь адамас! Зупинись, зупинись, зупинись!..

Рясний піт вкрив чоло Степанове… Чи то приборкана цілющими струменями пальців старого, чи то спритно перетиснута в знаних старим підшкірних руслах, чи справді заговорена-заклята, гусла, вщухала «руда». Але багато ще безсонних годин провели Степан з дочкою біля пораненого, ловлячи кожен його стогін, кожен порух неспокійного тіла… Лікували свіжим листям оману, звіробою, соком деревію… а на ранок, коли зовсім жалісно закричав бідолаха, Опритомнівши, знахар дав йому напитися блекоти. Дріж пробіг по обличчю, смикнулися губи під чорними тонкими вусами, затремтіли повіки, і козак розплющив очі.

Сонце сліпуватим віконцем падало в ліс, останній нестерпний відблиск розплавленої міді розтривожив хворого і розбудив його.

Ледве повів він головою, огледівся. Житло Степана вселяло спокій — чисте, з ошатною скромністю покуття і писаною скринею, вишитою скатертиною на столі. Про знахарство господаря свідчили чисельні пучки сухих трав, розвішаних під сволоком, а от витончені візерунки по печі виказували дівочу руку.

Розчинилися двері, й поранений побачив юну господиню. Круглолиця, свіжа, мов яблуко, увійшла вона, бентежно дихаючи й опустивши вії, з горщиком і мискою в руках.

Розклавши на столі нехитру вечерю, дівчина присіла на краєчок ослона і мовила якомога доросліше:

— Ну, здрастуй! Чи виспався, хлопче?

— Так, сестро. Але проснутися було ще краще! — відповів козак таким тоном, що господиня густо залилася рум’янцем. Втім, швидко оговталась і спитала ще суворіше:

— Як звати тебе? Я — Настя…

— Славне ім’я, — усміхнувся хлопець. — А мене у святому хрещенні нарекли Георгієм, та звично кличуть Єврасем.

— Єврась, — повторила дівчина, зачаровано зблиснувши синіми очима. Й тут же підхопилася, заметушилась, допомогла козакові сісти вище, піднесла ложку йому до рота:

— Їж! Це куліш незвичайний — його батько сам варив, тут корінці всілякі, мертвого на ноги піднімуть!

Єврась слухняно сьорбав, а коли перевів подих, Настя налила йому узвару з грушок.

— Ти мусиш тепер багато їсти, як наш пан!

— Але він, мабуть, дуже товстий, твій пан? Якщо я буду таким, ти мене одразу розлюбиш!..

— А хіба я тебе полюбила? Який спритний!.. — Встала Настя, мовби злякавшись чогось, нахилилася до Єврася й зашепотіла:

— Розумієш, він якраз і не товстий! Хоч жере за десятьох, а як я, — то й за сотню, напевне! Проте, коли гості у нього або сам обідає в якого шляхтича, то закусить, вип’є не більше за інших. Зате вже коли сам засяде у своїх покоях, та звелить подавати… — Не знаходячи слів, Настя запнулася і похитала головою. — Приносять йому всього: цілі туші м’яса, борщу казан, вареників корито… Замкнеться, а через годину-другу дзвіночок дзеленчить. Слуги заходять і бачать: посуд наче пси вилизали, мусі нічим поживитися!..

— Ну то й що? Саме панське діло — жерти в три горлянки! — крізь сміх ледве вимовив Єврась. Дівчина хотіла розсердитись, але побачила, як зайшовся від власного сміху поранений, знову взялася мерщій годувати його «чудодійним» кулішем…