Смарагдова планета - Страница 58

— Прошу, ось ваш паспорт, — ніжний голос золотоокої феї пролунав з того місця, де мав би стояти правий.

Поволі я обернувся. Там справді стояла фея, тільки не золотоока, а звичайна — синьоока, зате які ноги, які перса — вона не могла бути феєю. З такими формами — ким завгодно, тільки не феєю. Я прикинув, ким вона могла б бути, і мені перехопило подих. Але ж причому тут паспорт? Який паспорт?

— Щиро дякую, — я простягнув до неї руки і в ту ж мить ніжні пальці красуні зімкнулися навколо моїх зап’ясть сталевими браслетами.

Потужний імпульс паралізатора перетворив мої ноги на ватні стовпи, а мене самого на якогось солом’яного бичка, ще не змащеного смолою. Тут я був безсилий.

— Прошу сідати.

Я впав на стілець і повісив голову, як ганчір’яна лялька.

— Прошу не блазнювати. Паралізатор діє лише на кінцівки, не вам пояснювати.

— Звичайно, — погодився я, — але голова теж кінцівка.

— Га-га-га-га, — зареготав Вазов, наче молодий жеребець, бризкаючи слиною впереміш з пережованим яблуком.

— Заберіть цього імбецила. Моя нервова система не витримує недоумків.

Вазов ухопив рум’яне яблуко і, не чекаючи наказу, зник за дверима. Краєм ока я помітив, як красуня зробила крок назад, прихилилась до стіни, трупна жовтизна вкрила її обличчя й ноги. Очі вмить вицвіли і мені стало моторошно.

— Хто ж виліпив таку Галатею?

Катрич промовчав. Не знаю, чи щось підказало йому це ім’я, але суть він, очевидно, вловив.

— Використання біороботів…

— Не треба. Тим паче, що це не біо, а надбіо, безклітинна, однорідна маса. Єдиний екземпляр. Я ж не винен, що формінженер виявився статевоневрівноваженим любителем надмірностей.

Я знав, що він бреше. Це був не біо, але й не надбіо. Це був континуум Альфа, якого їм вдалося обмежити формою. Якщо цей екземпляр, нехай один-єдиний, і справді належав Катричу — то навпроти мене сиділа могутня людина. Така могутня, як Рамзес проти збирача папірусу, чи Олександр Дворогий проти останнього конюха в своєму військові.

— Навіщо мені паспорт? Я завітав до вас не як до еміграційного бюро, а як до агентства працевлаштування.

— Координатор дванадцятого ступеня шукає роботи? — Глузливо запитав Катрич, і ліве повіко його нервово сіпнулося.

Якби я зараз сказав, що ніякий я не координатор — його б ухопив грець. Але я не міг такого сказати. Не тому, що шкодував його. Жоден координатор не може приховати свого фаху. Якщо ти хоч раз вийшов за межу — ти координатор і всі повинні про це знати, навіть якщо ти маєш нульовий ступінь, навіть якщо лиш заглянув туди — ти приречений до кінця днів своїх бути координатором. Твоє щастя, якщо ти ще не осягнув шостого ступеня і дні твої не безмежні, а якщо ти став на шостий щабель драбини вічності-славнозвісний Жид тричі помре, поки ти проживеш один день.

— Я, звичайно, можу знайти роботу, але не хочу роботи координатора. Я би хотів бути вантажником, сторожем, асенізатором, землекопом, наглядачем, цензором — аби не координатором. Я хочу виїхати звідси, полетіти на пустельну, безлюдну планету, де не чути навіть гласу волаючого, їсти там акриди і пити росу. Я хочу знову стати людиною.

— Не сміши мене, — перейшов на «ти» Катрич.

— Мені не до сміху. Мені потрібна робота. Будь-яка робота, будь-де.

Катрич дивився на мене пильно і незворушно. Жоден м’яз не здригнувся на його обличчі — воно немов закам’яніло, вкрилося непроникною плівкою соку лакового дерева.

— Я дам грошей. Заплачу стільки, що Крез від заздрощів перевернеться в труні.

— Для чого ж тобі робота, коли ти такий багатий?

— Щоб забутися. Робота — єдиний рятунок від запою і божевілля. Повірте — це закономірні й неминучі фінали всіх розумних людей, котрі час від часу не змінювали способу життя. Нема нічого згубнішого для інтелекту, ніж рутина. Зараз я на такій межі. Якщо я не знайду сходинки вниз — я зірвуся в провалля і не буде вже координатора Вілларта, а буде лиш його тіло, заповнене сірою енергією розпаду людини.

— Гроші нам не потрібні.

— Але ж, судячи з вашого вигляду…

— Компліменти побережи до іншого разу. Я байдужий до упаковки, мене, зазвичай, цікавить вміст. Гаразд, ми допоможемо тобі. Підшукаємо таку роботу, де ти не тільки забудеш, що ти координатор, а й те, що колись був людиною. Але не за гроші. За одну маленьку послугу.

Щось схоже я передбачав. Зараз їм закортить дізнатися про завтрашні курси акцій, щоб добре зіграти на біржі, або про результати фінального забігу Великого кубка, або тираж комерційної лотереї. Мене почало нудити, бо з такими пропозиціями зверталися майже всі.

— Я не займаюся…

— Для того, про що ти подумав, у нас є штатні координатори. Досить кваліфіковані, щоб забезпечити наше процвітання.

— Штатні координатори? Але ж це…

— Не будемо моралізаторами, бо тоді доведеться згадати твої забави з неповнолітньою Сільвією Дортман, або справу про крах банку «Атлантік», або…

— Досить. Диктуйте свої умови. — Обізнаність Катрича зі справою Вілларта наштовхнула мене на думку, що я на правильному шляху і ці шахраї допоможуть мені, як оті самаритяни.

— Ну, для чого ж так — диктуйте? Ми вільні люди й домовляємося про обопільну вигоду.

— Коротше, — обрізав я.

— Це мені подобається…

— А здох би ти зі своїми емоціями!

— Його звали Рік Аронсон. Він був координатором одинадцятого ступеня й працював на нас. Під час далекого сеансу йому вдалося роздобути дуже важливу для нас інформацію, але…

— Яку інформацію? — Запитання було чисто формальним, бо я вже знав про все.