Смарагдова планета - Страница 54

Ліг горілиць. Відчуття блаженства не полишало його. На губах ще жив дотик маленького хрестика. І раптом з оцієї солодкої напівсонної млості виринула думка про Бога. Навіть не думка, а молитва, тиха, спокійна, як зітхання, як останнє видіння людини, котру наступної миті здолає сон…

«Якщо ти є… Там, серед зірок. Якщо ти справді всемогутній. Зроби так… Зроби так, щоб це тривало вічно! Ну, не так, щоб вічно, я розумію… Все життя. Все наше життя! Я не хочу повертатися додому, в контору. Я не хочу втрачати своє кохання, Боже. Не хочу викручуватися, брехати, постійно ламати голову, як викроїти пару годин для зустрічей у готелі. Я не хочу дотеперішнього життя, Господи! Дай нам нову суть, Боже. Якщо ти всемогутній, розбий, благаю, цей корабель об скелі і дай нам шматочок раю! Не небесного, ні. Хай це буде безлюдний острів. Я зроблю з нього рай. Я складу наше життя по цеглині, як це роблять майстри-каменярі. Ми понароджуємо багато дітей. Боже, ти тільки розбий, прошу, цей корабель. Ти тільки продовжи…»

Не встиг він додумати останні слова своєї молитви, як сталося чудо.

Він на секунду кудись чи то пірнув, чи то провалився, а отямився вже по пояс у воді з коханою на руках. Ось він — острів. Жарке сонце, пальми, яскрава зелень. Дякую тобі, Господи! Я ніколи не вірив, що ти є, точніше, не замислювався над твоїм існуванням, а ти таки є, і щедрий, великодушний. Але як калатає серце! Треба розбудити мою кохану, показати їй рай, який ти нам подарував, і скласти дяку тобі, Всемогутній…

У двері каюти хтось грюкав.

Ще погойдуючись на ласкавих хвилях сну і досадуючи, що це був усього лише сон, він клацнув замком.

У коридорі стояв морський офіцер.

— Прошу вас, — сказав він, — одягти рятувальні жилети і негайно йти на палубу, до шлюпок. Наше судно зазнало лиха.

— Ви послали SOS? — приголомшено спитав він, все ще не вірячи в реальність того, що відбувається.

— Звичайно, — відповів офіцер. — Радист передає його безперервно. Обов’язково одягніть теплий одяг.

Він зник, не зачинивши двері. Наш герой дошкандибав до постелі, почав торгати свою кохану.

— Відчепись. Я хочу спати, — мляво відбивалася вона, мабуть, вважаючи, що він знову домагається любощів.

— Та прокинься, ти! — гримнув роздратовано. — Ми тонемо!

Нарешті він розбуркав свою супутницю, змусив одягтися, одягнувся сам.

— Ти все вигадав, скажи! — жалібно повторювала вона, не знаходячи потрібних речей. — Любий, скажи, що ти пожартував. Ти жартуєш, адже так? Цей корабель не може потонути — про це писали всі газети. Навіщо ти так жартуєш? Я втомилася і хочу спати. Ти ж чуєш: все тихо, спокійно. Ніхто нікуди не біжить, не чути гудка.

А й справді, на якусь мить він сам повірив, що це недолугий жарт, витівка дурного чи п’яного офіцера. Але щось підказувало йому, що треба поспішати, поспішати з усіх сил.

Незважаючи на протести й пхикання коханої, він майже силоміць витяг її з каюти.

На палубі юрмилися сотні людей, стояв суцільний лемент.

Його юна супутниця, нарешті, повірила в те, що справи кепські, й тихо заплакала.

Її сльози вмить повернули йому здатність міркувати й діяти. Він зрозумів: якщо сюди почнуть сунути перепуджені пасажири третього класу, біля цих кількох шлюпок, яких ще не встигли спустити на воду, почнеться страшна давка.

Він кинувся до найближчої шлюпки, на ходу заспокоюючи дівчину, умовляючи її не плакати.

— Перестань. Все буде гаразд. Ну, поплаваємо трохи в шлюпці. Дарма. До нас вже вислали допомогу.

Його перепинив офіцер.

— Лише жінки й діти. Чоловіки в останню чергу.

Вона заплакала ще сильніше, повисла в нього на шиї:

— Я нікуди без тебе не піду!

— Заспокойся, люба, — умовляв він її, тихенько підштовхуючи до проходу між шеренгами моряків. — Йди. Швидко! Я тебе не залишу саму — ось побачиш.

І вона скорилася.

А він, зорієнтувавшись, метнувся завзято допомагати команді підтримувати порядок при посадці в шлюпки. Тим часом краєм ока пильно стежив за шлюпкою, де була його кохана, тримався неподалік. І коли почали опускати її на воду, майнув по линві на корму шлюпки. У загальній метушні, в калейдоскопі освітлених ілюмінаторів, повз які опускалася шлюпка, його вчинок залишився непоміченим.

Були потрібні веслярі — і він через голови пробрався до весла. Вона невідступно поповзла з ним. Поруч хтось здавлено перешіптувався, він уловив слово «айсберг». Виходить, корабель налетів на айсберг. Як же вони не відчули удару від зіткнення?!

Тут він згадав свій сон — і жахнувся.

— Господи, — зашепотів він, судорожно працюючи веслом, — ти не так мене зрозумів. Де острів, де коралові рифи? Довкола крижана вода. Це — смерть. Що ти накоїв, Господи?! Хіба про те я просив тебе?

Шлюпку раптом різко гойднуло. Кохана, що відпустила на мить його лікоть, зойкнула і впала за борт. Він кинув весло, стрибнув услід за нею і теж скрикнув — обпекла крижана вода.

Боже! Де вона? Ось! Ось вона! Очі заплющені, але дихає. Очевидно перелякалася чи перехопило від холоду віддих.

— Гей, рятуйте! — загукав він, але шлюпка зникла в темряві. — Підберіть нас!

Потім він нестямно почав трясти свою супутницю:

— Греби руками й ногами, чуєш! Ми задубіємо в цій воді. Ворушись!

З лайнера долинула музика, і він подумав, що божеволіє. Ба ні, на палубі видно оркестрантів. Це вони з’їхали з глузду. Вони грають «Ближче до тебе, Господи». Куди вже ближче!

— Рятуйте! — знову заволав він.

Злетіла освітлювальна ракета.

І в її примарному світлі він побачив ще кілька десятків людей, які неподалік борсалися в крижаній воді.