Смарагдова планета - Страница 52

Фіолетове світло Її обличчя осявало мої підняті руки. І тіло у Неї, як вогонь, та я ладен був згоріти у тому пломені. Вона закинула руки мені за шию, потягла до себе… І раптом, канальство, і раптом…

У нього перехопило подих. Хвильку він приборкував розбурхані емоції. —… І раптом у резонаторі — чорт би їх побрав, оті експериментальні установки на шмарклях з постійними переробками, — щось розладилось. Вона зникла. Щойно була й зникла. Я стояв як дурень, обіймаючи повітря.

Вона все ще перебувала тут, я відчував! І прагнула до мене всією душею. Та прокляття фазового «тік-так» роз’єднало нас. Є я — нема Її, є вона — нема мене… І кохання — таке кохання! — не відбулося.

І знаєте, що мене досі найбільше гнітить? Вона володіє тими ж знаннями, таким самим умінням пересуватися по фазі. Напевне, у Неї це не від розуму, а від серця, по-жіночому, але є. І тепер Вона також шукає мене! Переходить у ті світи, де я щойно побував. Коли двоє шукають одне одного, комусь краще сидіти на одному місці, але кому? Мені? їй? Ні, це просто зводить з розуму.

Так і не знаю, що там сталося з резонатором. Не знаю, бо не здатна була моя пристрасть, енергія моєї любові обернутися на нудну запопадливість дослідника, лабораторної криси, що винюхує неполадки. Моя любов могла перетворитися лише на гнів, на шаленство проти безглуздя випадку, який позбавив мене щастя. Навіщо тепер мені наукові результати, доведення моєї правоти, зверхності мого розуму! І я розтрощив установку. Громив стільцями, палив паяльником, топтав ногами…

VІІ

Тепер я розумів незнайомця, співчував йому: людина збожеволіла не на ґрунті фізики, а нормально, як багато божеволіють, від нерозділеного кохання. Втратити розум від фізики неґречно, непристойно — це наука, її вивчають. А від кохання, що ж — від кохання можна…

— Наступного ранку, — глухий голос незнайомця перебив мої роздуми, — мені було дуже важко пояснити шефові й колегам причину зникнення сейфа, куртки й інших речей. А як пояснити погром у лабораторії? Я вирішив розповісти все, що було насправді, так, як оце вам щойно. І розповів. З того часу я на обліку. А Вона… І вони, і ті, інші… І сановні наставники їх… Нічого, нічого, мовчок.

Він замовк і похнюпився.

— Н-да, життя… — зітхнув я, щоб якось розрядити гнітючу. паузу, — і чого тільки в ньому не трапляється. Та ви не бідкайтесь так, все якось владнається.

— Що? Га?.. То ви мені співчуваєте? — він підвів голову.

— Звичайно. Від щирого серця.

— Отже, вірите! — в його очах з’явився той самий блиск. — О, це було б чудово. Адже вірите, так?

— М-м… ну, чому б і ні. Буває.

— О, це прекрасно! Я відразу вгадав у вас людину, котра зможе допомогти. Ні-ні, від вас нічого такого не вимагається. Просто, розумієте, я заблукав у океані фазових зсувів, зостався, так би мовити, без вітрил і керма. А мені час повертатися туди, де мене ждуть… І підлеглі, і наставники, і ті троє у стаціонарі. Ні, ви не подумайте, я вас не обманював, я лише на обліку, але часто провідував їх, щоб поговорити про проблеми фазових просторів і сучасної фізики. Я ж завдяки зсувам крізь стіни — запросто — ну, ви здогадуєтесь як: підійти впритул до стіни, зсунутись по фазі туди, де її нема, крок вперед, потім по фазі в попередній проміжок — і ти дома. Дуже зручно, чи не так?

У голосі незнайомця наростало збудження, він почав повільно присовуватися до мене. Його очі горіли гіпнотичним чорним світлом. Я трохи відсунувся, потім ще трохи, ще, поки не відчув краєчок лавки і розгублено підвівся. Він також.

— Зрозумійте, мені необхідно зорієнтуватися — напосідав незнайомець, — бо я знову невідь-куди потраплю. А зробити це без установки можна лише через людину… таку, що вірить, розуміє, співчуває — як ось ви. Ну, людина людині — Друг, товариш, брат. Ви для мене резонатор, я для вас — тік-так, тік-так. Я знаю, що розумом ви не все ще сприйняли, але почуттями, душею, уявою — адже так? Мене ж, любий друже, Вона чекає! Розумієте?! То як, згода?

— Е… А… але… — ошелешений я позадкував, у голові билось: «Поможіть!», та кого тут було кликати — на алеї ні душі.

— Ви не бійтеся, вам тільки лоскотно трохи буде. Почнемо? Га? Зрозумійте ж нарешті, мені треба туди, до себе, до Неї! Я хочу полинути в блакитний зеніт, там моя точка… Тік-так, тік-так, тік-так, дз-з-з! Тік-так-тік-так-тік-так-дз-з-з-з!

Він почав ритмічно і разом з тим якось, наче цілячись, розхитуватись, примірятися, наближаючись до мене. Голос перейшов на контрабасовий звук, знизився майже до інфрачастот, став відбиватися звідусіль дивовижною реверберацією, немов відлуння в ущелині. Фігура незнайомця раптом почала втрачати контури, ставати прозорою. Крізь неї я побачив лавку з газетою, урну, дерева… І ось він зник. Я відчув, як щось наче занурювалось в мене.

… І сходило бузкове Сонце серед алмазних стрімчаків, над якими ширяли чотирикрилі рожеві птахи. І наді мною зависло зоряне небо з незнайомим малюнком сузір’їв: прямо над головою палали в квадраті чотири зірки, кожна яскравіша від Сіріуса, але вмить потьмяніли, зробилися малиновими, вишневими. І замість згасаючих спалахували в темряві нові зірки. Летіли поміж них, сяючи зеленими конусами комети. Картина змінилась: мармурова колонада, сиві цівки диму від запашних курінь, долілиць розпростерлись якісь темношкірі в чалмах. Згинуло й це. І вже палав за напівпрозорими деревами фіолетовий небокрай, крізь ранковий серпанок бовваніли над горизонтом два Місяці — в одного серп більший, в другого — менший…

«Що, непогані краєвиди, га? — долинув до мене зсередини, наче здалека, голос мого недавнього співрозмовника. — Дуже вдячний, я зорієнтувався, прощавайте! Тік-так, тік-так, тік-так-дз-з-з-з…»