Смарагдова планета - Страница 48

Незнайомець затнувся, пильно глянув на мене.

— Ви, мабуть, думаєте: що це він — все «я» та «я». — В цей момент я справді так подумав. — Але так воно й було. В головних подіях цієї історії не обійшлося без мене. Багато пробували, але в них нічого не виходило, а в мене вийшло.

— Ну, так от, полетіли, значить троє, — випалив він без паузи і зв’язку з попереднім, — у плазмовому зорельоті, який вони назвали «Першоконтакт». Якщо бути точним, то це був не зореліт навіть, а дальній планетоліт-грузовик з граничною швидкістю 31 тис. км/с.

На такому добиратися до зірок навіть найближчих, годі й думати, але до Вишеньки на такій швидкості три роки туди й стільки ж на зворотний шлях. І команду «Першо-контакту» склали не вибрані, а звичайні далекопланетники, які транспортували дейтерій-тритієвий лід з Плутона. Я так зрозумів: хлопці зпартизанили. Далекопланетники — люди незалежні, звикли більше покладатися на самих себе, аніж на земне начальство. Запаслися пальним, усім необхідним і — поки там чухались із спеціальним кораблем і екіпажем — давай махнем! Про свій намір вони повідомили тільки тоді, коли вийшли далеко за межі Сонячної, одночасно послали звістку гуманоїдам: ждіть, мовляв. Що було робити Землі — погодилась і офіційно, з належною урочистістю, з хвилюванням в голосах дикторів оголосила про експедицію до планети гуманоїдів… Але, звичайно ж, любий співрозмовнику, звичайно ж, ті, чиї карти сплутали ці троє, затамували злість. О, пристрасті людські, пристрасті істот розумних і діяльних — як вони керують нами! Хіба не так, га? Але, якщо наш розум вище, то чому він ніяк не осягне природу почуттів? Га?

І ось нарешті підлітають. На планеті гуманоїдів усе готово до зустрічі: розчистили майданчик для спускового апарата, навіть не майданчик — величезний стадіон; кілометрове поле, амфітеатр мало не до хмар. На крайніх точках планети організували систему радіоприводу з маяками. І телепередачі, телепередачі, телепередачі — сорок тисяч передач: гуманоїди — зорельоту, «Першоконтакт» — гуманоїдам, вони — нам, ми — їм, «Першоконтакт» — нам, ми — йому… Обличчя трьох нахабників за ті роки стали рідними для землян.

… І ніхто в атмосфері радісного чекання не помічав і не хотів помічати розгубленості на лицях. А вона з’явилась, коли «першоконтактники» повідомили, що радіолокатори планету гуманоїдів не фіксують. «Першоконтакт» запеленгував сигнали її радіомаяків, «йшов» параболічними антенами по орбіті навколо Вишеньки. Але радіоімпульс, надісланий зорельотом, не відбився, пішов у порожнечу. Це був перший зловісний факт.

Далі — гірше. «Першоконтакт», зменшуючи швидкість, наблизився так, що вже через телескоп мав би видніти на тлі зоряного неба хоч би темний диск планети (її розмір знали з обміну інформаціями — в півтора рази більші від Землі); а також, нехай і тьмяний, темно-вишневий, але серпик освітленої її частини. Та чортма: ані серпика, ані диска.

У визначеній точці від світила швидкість зорельота впала до другої космічної, вектор правильний — пора Вишеньці нагадати про себе своїм тяжінням, закрутити корабель на планетарній орбіті. І знову осічка: тяжіння не відчувалося! Тобто, воно начебто й було і не було: траєкторію «Першоконтакту» не викривляло — але ж планету гуманоїдів якась сила тримала біля цього, з дозволу сказати, світила!

«Мало ми ще знаємо про властивості зірок», — подумав командир, і вирішив наблизити зореліт безпосередньо до планети, вийти на супутникову орбіту. Напевно, там таки повинно бути поле тяжіння у такої глиби речовини.

Гуманоїди навіть не здогадувалися про проблеми, які виникли. На планеті всі ці дні панував радісний бедлам. Екрани показували натовпи триногих істот, котрі сяяли начищеною лускою й трубами в променях своєї яскравої Вишеньки; вони злагоджено підстрибували, розмахуючи запасними ногами. Всі оркестри і хори гуманоїдів на ознаку дружніх почуттів виконували тільки земні пісні: «Подмосковные вечера», «Іх хатте айне камераде», «Гоп із смиком», «Не ший ти мені, мутерхен, сарафане руж» тощо. Амфітеатр довкола майданчика для посадки заполонила поважна публіка, геть усі в окулярах-фільтрах на козлячих фізіономіях (попереджали, що вогонь під час посадки може засліпити). Словом, ждуть. І Земля жде. Жде, затамувавши подих, усе людство, уся Сонячна. Інформація надходить двома каналами: передачі гуманоїдів і «Першоконтакту». Видно, що на телеекранах зорельота мигають ті ж кадри, що синхронно приймає (одночасність з розбіжністю три роки) Земля.

Правда, паралельно з корабля надходить інформація і про обстановку безпосередньо на зорельоті: видно спантеличені, розгублені обличчя астронавтів, а в ілюмінаторах темно й порожньо — лише світлові індекси на табло свідчать, що радіоприводні антени розвернулися майже на 120° одна до одної — отже, планета під животом корабля, на віддалі сотень кілометрів.

Але там нічого нема, навіть темного диска.

І командир непевним голосом інформує, що тяжіння «Першоконтакт» не відчуває, планети наче не існує.

А на телеекрані пульта живе, виграє яскравими об’єктами, скелями, будовами, нуртує мелодіями й вигуками… існує в чіткій достовірності величезний світ розумних істот. Світ, до якого прагнули й летіли. Світ, якого не виявилося.

— Ану, повний вперед! — заревів командир зорельота.

І корабель пролетів… крізь планету гуманоїдів. Крізь те місце, де вона мала бути. Порожнява. Пройшов на першій космічній, ніщо не зачепивши, не відчувши навіть тертя розріджених газів — нічого, одні барвисті перешкоди на телеекрані, який командир невдовзі розбив.