Смарагдова планета - Страница 45


К оглавлению

45

Далі все сталося за якусь мить.

Я не пам’ятаю, як опинився біля кам’яних брил і висмикнув тіло зомлілої жертви з-під вбивчої кінцівки. Тієї ж самої миті холодний мацак схопив мене за поперек залізною хваткою. Я послизнувся на вогкій підлозі і впав, випустивши дівчинку. Та отямилась і з воланням кинулась до виходу. Вивільнена рука миттєво смикнулася до ножа… Холодний струмінь смердючої крові вдарив мені в обличчя, і я, підскочивши, прожогом рвонув геть. Дівчинка вже була біля виходу, але там чатував Василько. З глухим гарчанням, наче дикий кіт, він стрибнув на мене, намагаючись вп’ястися пальцями в шию. Я вцілив в його на льоту влучним ударом чобота, і маленький демон відлетів до стіни, м’яко гепнувся об неї та закляк — з тим самим мертвим, жахливим виразом на обличчі. Вогонь в очах погас, білявий чубчик впав на спітніле чоло, а з перекошеного рота на комірець забрудненої курточки потягнулася слина.

Я взяв дівчинку за плече і штовхнув її поперед себе у підземний хід. Вона впала, я підхопив її і побіг. Коли я вже видряпався нагору і вечірнє сонце вдарило в очі, мої ноги начебто чимось обкрутило. Я миттю вдарив ножем, озирнувся і побачив, як в глибині отвору зникає чорно-зелений мацак.

Дике, потойбічне, не людське і навіть не звіряче виття линуло нам услід.

Земля Сірого Дому стогнала.


Володимир Савченко
ВІЗИТ ЗСУНУТОЇ ФАЗІАНКИ

Світлій пам’яті Авксентія Івановича Поприщина,

титулярного радника й короля



І


Я сидів у парку й читав газету. Навіть оця одна обставина свідчить про мою повну непричетність до всього того, що буде далі — бо хіба є щось індиферентніше й буденніше від людини, котра читає в парку газету! Ті, чиє життя насичене, газет в парках не читають, а якщо читають, то в швидкісному експресі, в шпиталі після поранення — шукають повідомлень про свою діяльність.

А я… Я викладач фізики в технікумі для глухонімих. Прізвище, ім’я, вік? Ет, яке це має значення? До пенсії далеко.

Ну, так ось, — сиджу, читаю. Коли — підсів один. Я саме заглибився в прогноз погоди на травень і не помітив, з якого боку він підійшов; дивлюсь — сидить. Худий такий, патлатий. Лице, правда, приємне, широкочоле, щоки позападали, темні очі з антрацитовим блиском. Але повіки червоні, неголений, в очах застигла якась нерухома думка і тривожне питання. Мені одразу стало незатишно: оце зараз, думаю, балачки почне. І справді:

— Про Вишеньку пишуть що-небудь? — запитує. Голос тривожний, надтріснутий, хоча й інтелігентний, можна сказати.

— Про «Вишеньку»? Ви маєте на увазі ансамбль?

Він аж очі вирячив.

— Який ансамбль? — про теплову зірку, найближчу до нас! Ну, про ту, що спершу вважали радіозіркою. Нову експедицію до неї не посилали?

Оскільки я фізик, — дарма, що для глухонімих, — ситуація змушує:

— Найближчі зірки до нас, шановний, це «альфа» й Проксима Центавра. І вони не теплові, а звичайні, так би мовити, світлові. Експедицій до них не посилали й не скоро пошлють.

— А, ну це синхронні, — відмахнувся він. — Я про інші, про «фантомні світи»… Що, і про них не чули нічого? Ну, от тобі й маєш. А я, до речі, їх відкрив… тобто, це відкриття привласнили собі інші, але насправді — я автор. Ще хлопчиком зробив його, коли крадькома підключив свій телик до Салгірського радіотелескопа. Невже нічого не читали, не чули, га? Ні?! Це ж була така сенсація — скандал!

Куди й поділося відчуття затишку — тепер мені стало моторошно. І треба ж було так нарватися. Якби ще який алкаш: на пляшку не вистачає, — дав сороківку, та й бувай здоров. І місце таке відлюдне… Я здвигнув плечима і нічого не відповів.

— Та-ак… — важко й сумно здихнув незнайомець. — Виходить, знову потрапив не туди. Нічого, нічого, мовчок… Канальство! Але як бути, га?.. — Він замовк і тільки жестикулював сам собі. Обличчя раз по раз спотворювалося гримасами. Відтак блиснув на мене вугляними очима. — Скажіть, але ви вірите? У вас добре лице. Про зірку Проксима Центавра знаєте… могли б повірити?

— У що повірити?

— У те, що все це було. Власне кажучи, існує. Вишенька, зсунуті світи, гуманоїди непарнокопитні пластинчасті… Й взагалі. Могли б?

Скажіть, будьте ласкаві, що б ви відповіли очевидному психові на таке його запитання, перебуваючи з ним, так би мовити, тет-а-тет? «Не вірю»?.. А якщо накинеться?..

— Ну, кажучи взагалі… — почав я мимрити…

Він, очевидно, зрозумів мій стан.

— Ви тільки не лякайтесь. Так, я справді перебуваю, не буду приховувати від вас, десятий рік на обліку — звідтоді, власне, коли ті троє повернулися з експедиції в несамовитому стані. Вони силкувалися пройти один крізь одного, а я довів експериментально, що вони не божевільні… Мені ще нічого: раз на місяць мушу з’являтись до районного психіатра, а їх — у стаціонар. Лікують! Неначе таке треба лікувати! Неначе є ліки проти нового розуміння світу! Нічого, нічого, мовчок…

Він знову поринув у задуму. Строїв міни, жестикулював. Невдовзі спохопився, глянув на мене.

— Ну гаразд, про «фантомні світи» ви нічого не чули, не вірите у гуманоїдів непарнокопитних, а у вселенський синхронізм і поготів… Чи, може, не так? — В його інтонації забриніла пристрасна надія: раптом зізнаюсь — вірю, мовляв.

Та я мовчав.

— А як ви ставитесь до вислову Нілика: «Перед нами безглузда теорія. Питання в тому, чи достатньо вона безглузда, аби тут бути правильною?».

45