Смарагдова планета - Страница 4

Врешті-решт синяк під оком зник, хоча з пропискою ані руш — своє свідоцтво про народження, без якого прописка аж ніяк неможлива, Аеліта загубила десь на Марсі. Слід було відновлювати за місцем народження, писати запити. Аеліта зітхнула, вхопила синю помаду, прицілилася й домалювала скіфським бовванам мужні натуралістичні достоїнства. Потім пофарбувала нігті зеленим лаком і промовила:

— Нудно. Треба телевізор полагодити.

Повернулась вона наступного ранку з п’яним телемайстром, схожим на Алена Делона, а ще із свіжим ліхтарем, тільки вже під іншим оком.

Телевізор аби помститися, із останніх сил вдарив телемайстра електрострумом, а сам згорів. Повалив дим, прибули пожежники, швидка допомога…

— Ален Делон не вжива одеколон, — натякнув Аеліті лікар «швидкої», збираючи телемайстра до лікарні.

— І говорить по-французьки, — погодилася Аеліта.

Цього разу все обійшлося, хоча Федір Федорович вельми злякався за книжки:

— Одна пожежа, — і все згорить!

Пішов він до відділу кадрів цукрового заводу домовлятись про влаштування Аеліти на роботу в режимний цех, де перероблюють цукор на солодкий спирт, а по ходу обміняв у тамтешнього пожежника-дружинника свій запасний примірник «Палахкотіючої порожнечі» на такий же порожній червоний вогнегасник. Дружинник, якому солодкий спирт вже остогид, обіцяв вогнегасник згодом наповнити, а «Палахкотіючу порожнечу» після того, як Федір Федорович пішов, обміняв у «Продмазі» на пляшку державної горілки, яку, коли відкоркував під час обідньої перерви, з прокльонами розбив, бо в пляшці виявилася звичайнісінька вода…

І таке трапляється. І Варвара Степанівна не винна…

І скаржитись нема кому… І взагалі ніхто не завинив. І справедливості дотримано: палахкотіюча порожнеча — на порожній вогнегасник — і на порожню пляшку. Так на так.

І щодо Аелітиного працевлаштування комірницею режимного цеху теж нічого не вийшло — у відділі кадрів зажадали постійної прописки. А метрика, як уже сказано, на Марсі. А туди…

Отаке. Проте у відділі кадрів запропонували роботу самому Федорові Федоровичу — начальником штабу цивільної оборони цукрового заводу.

— Відбиватися від НЛО, чи як? — серйозно поцікавився Федір Федорович.

У відділі кадрів образилися і зняли свою пропозицію.

Невдовзі по райцентру поповзли чутки, ніби Федір Федорович одержує листа від якогось «євРея Бредбері» і, скидається на те, що незабаром має наміри нахиляти «за бугор». І всі, всі, всі почали писати на нього скарги й викази: і якійсь б… на ім’я прального порошку дав притулок, і вогнегасник навіщось притягнув, і газом у квартирі тхне — чого доброго, будинок злетить у повітря. Навіть Варвара Степанівна у «Продмазі» мурмотіла:

— Старий чортяка, через нього вся горілка скисла!

Ба, навіть охоронці хімзони подали керівництву рапорт: мовляв, вештається тут якийсь козел й дулі крутить. Може провокатор?

Зрозуміло, дійшли ті чутки та скарги до «куди-слід». Почались відвідини представників різних організацій. Раніше вони на Федора Федоровича чвиркати хотіли, а нині табуном пішли…

«Громадянин Попов-Кулібін? Еф-еф? Великий російський винахідник? Водоканалізація… Що тут у вас із Кільцем діється? Труби не протікають? На здоров’я не скаржитесь?

І хвалити бога. Розпишіться, що озвіріли в одержанні інструкції… Перепрошую, ознайомлені в одержанні… Розпишіться навпроти галочки». Перевірили паспортну дисципліну, ганяли на флюорографію, зазирали в унітаз, цікавилися газовою плитою, хоча ніколи ще від своєї стародавньої історії Мамонтівка не була газифікована, газом тут і не пахло.

— Чортівня і фантасмагорія! — дивувався Федір Федорович.

І отак день крізь день.

У військкоматі, уточнюючи службову анкету, ніби між іншим, запитали: а чи не збирається Федір Федорович куди-небудь у віддалені краї?

— Ближчим часом? — перепитував.

— Нехай буде найближчим.

— У травні збираюсь до Зауральська, — казав Федір Федорович.

— Навіщо?

А це Федору Федоровичу як на руку ковінька! Він вскочив на свого коника й погнав алюром нісенітниці про нуль-транспортування, Велике Кільце, Рея Бредбері…

— Досить, досить!.. А хто він такий? — нашорошилися у військкоматі.

Федір Федорович розпалився:

— Та як же воно так! Безкультур’я! Та це ж!.. Видатний письменник-фантаст! Американський! Колишні наші союзники!..

Одне слово, не знали вже як від нього спекатись. Вручили чергову ювілейну листівку за взяття Кенігсбергу й навіть забули поцікавитись, чи не збирається Федір Федорович майнути куди-небудь у прийдешньому?

І ще одна зустріч.

А це між нами…

Вона приходила втаємничено («нікому ані слова»), за відсутності Аеліти, яка саме тоді вишивала з лікарем на «швидкій допомозі». Подзвонив у двері представник «звідки-належить» і, не перекручуючи прізвища, запитав, чи справді перед ним товариш, ну, скажімо, Борисов-Завгородов?

Відповідь була ствердною.

Тоді, той пред’явив посвідчення. А потім придивився до червоного Магомета і промовив схвально:

— Добрий був рубака в цих місцях!

— Еге, чимало посік своїх співвітчизників! — Погодився Федір Федорович.

До портрета всесоюзного старости представник теж поставився прихильно. Спантеличено оглянув вогнегасник і запитав:

— У хаті нікого нема?

— Окрім нас с вами.

Федір Федорович був вдоволений тим, що його прізвище вперше не перекрутили. Він показав гостеві кухню, похвалився бібліотекою, посадив на покуті, сам присів на стос книжок. Представник отієї контори мовчав, позираючи на посинілі від холоду достоїнства скіфських бовванів.