Смарагдова планета - Страница 39

Так, одного чудового вересневого вечора я опинився біля Сірого Дому. Тепер, після того, як я побачив на власні очі Львів та Прибалтику, Київ та давньоруські кремлі, мені стало дивно, від думки, що колись цей, зрештою, середній за розмірами міський будинок, здавався нам, дітлахам, величною спорудою. Із замком або фортецею він, певна річ, не мав нічого спільного — тільки й того, що був занедбаний. Але усвідомивши це, я ще глибше поринув у сентиментальні почуття, зворушений мало не до сліз.

Сірий Дім. Ця дивовижна споруда вабила нас, малечу, навіть більше ніж водонапірна башта — вабила і водночас лякала. Похмуро височіла вона понад самим яром, у якому джеркотів Анчекрак, і мовчки дивилися на протилежний беріг чорні отвори вікон з сірих, вкритих багатовічним мохом стін, нижня частина яких потопала у височенних бур’янах та кущах, що пишно зеленіли на схилах яру.

Ми гралися біля Сірого Дому, але боялися заходити всередину. У нашій хлоп’ячій уяві він огортався романтичним серпанком: ставав то лицарським замком з романів Вальтера Скотта, то примарним домом Ашерів, і ми пошепки розповідали одне одному про білу постать, яка ночами з’являється на двоскатному черепичному даху, про сині вогники, що спалахують іноді у напівпідвальних вікнах, про дивні звуки, що нібито вчуваються місячної пори. Зараз уже важко згадати, що в тих оповідях було правдою, а що — витвором нашої розбурханої від прочитаних книжок уяви. А шкода. Можливо, це б пролило деяке світло на подальші події.

Фасад Сірого Дому був, безперечно, найбільшою мистецькою пам’яткою старого Блюмендорфа. Примха колишнього власника дала цілковиту волю уяві невідомого архітектора, і той вкрив стіни, портали, карнизи найдивовижнішими химерами. Грифони й сфінкси били крилами й погрозливо піднімали пазуристі лапи, грецькі маски корчили страхітливо-кумедні пики, щерили ікла зовсім вже незнані потвори. Над вікнами вирячували очі кам’яні сови та розправляли перетинчасті крила якісь напівжінки-напівкажани. Обабіч парадних дверей застигли у почесній варті звабливо оголені каріатиди, що на перший погляд здавалися звичайнісінькими русалками, але замість риб’ячих хвостів мали гадючі, з ощереними лев’ячими головами на кінцях.

Розглядаючи все це страхіття, я раптом помітив одну деталь, що досі уникала моєї уваги: понад дверима дві потвори тримали в лапах мармурову дошку, на якій виразно проступали незнайомі літери. Обабіч були розташовані два щити з якимись геометричними символами, а понад дошкою — бундючний герб, увінчаний трьома лицарськими шоломами з розкішним пір’ям. Раніше я чомусь не помічав всього цього. Дивно.

Надивившись досхочу на трохи грубуватий, але вражаючий витвір невідомого будівничого, я зупинив погляд на лискучій червоній вивісці краєзнавчого музею, що містився тут. Він виявився відчиненим, і я вирішив зайти.

Краєзнавчий музей селища Квітучого майже нічим не відрізнявся від інших маленьких музейчиків, розкиданих по містечках та селах. Купка стародавнього сміття з розкритої могили, побите міллю опудало вовка, справжній бивень справжнісінького мамонта, коліщатко від першого трактора першого колгоспу… Все це трохи нагадує родинні колекції, де сентиментальні батьки зберігають черевички, що їх дорослий вилупок носив ще немовлям, поряд з бабусиним віялом та черепашкою незвичайної форми, знайденою під час подорожі на Кавказі, — милі колекції, такі важливі для родини і такі непотрібні для сторонніх. Хлопчаками ми відвідували музей здебільшого заради великої зали, де попід стінами тьмяно зблискувала грізна колись зброя — від кременевого пістоля й чудового палаша часів Наполеона до маузерів та шмайсерів, а в просторій вітрині посередині були розкладені найрізноманітніші монети та паперові гроші — справжня втіха для дитячого ока. Чого тільки тут не було! Польські злоті та румунські леї, австро-угорські крейцери та російські рублі з профілями царів, таляри Марії-Терези та німецькі рейхсмарки зі свастикою, цілий скарб позеленілих монеток кримського хана Менглі-Гірея та одна австралійська — з зображенням кенгуру, а поряд — величезні яскраві «портянки» денікінських «колокольчиків», вишукана графіка гривень та карбованців УНР, одеські банкноти з орлом та якорем-кішкою і навіть зелений долар США! Боже, скільки намріяно нашими маленькими голівками колись біля цієї вітрини… Але цього разу я лише ковзнув поглядом по левах та леопардах, по гордовитих пиках можновладців і рушив в інший бік. Мене цікавила старовинна історія.

В інституті я товаришував з хлопцями з Грузії, Литви, Вірменії. Мене завжди вражало, як добре вони знають історію свого краю. Скільки цікавого могли вони розповісти! Поряд з ними я виглядав справжнім дурнем. Навіть наші, українці, львів’яни або кияни, при нагоді захоплено оповідали, що діялося у їхніх містах в сиву давнину. А що було в нас? Адже й тут жили люди задовго до німців і до турецького загарбання! Та я, на жаль, нічого не знав про цих людей. Тоді став потроху випитувати, де що впадало в око, про рідні місця, проте моя здобич була поки що невеличкою. І от трапилася нагода.

Вітрини, присвячені давнім часам, були ще не надто багаті. Але серед невиразних уламків, які мало говорили не знайомій з тонкощами археології людині, вирізнялася мармурова плита з барельєфом, вирізьбленим у незвичайному стилі, що трохи нагадував скульптуру давнього Вавилона. Рельєф зображав страховисько з тілом людини, головою лева та зміячим хвостом. До жіночих грудей страховиська присмокталися вепр та собака, чи то вовк. Під зображенням можна було розібрати грецькі літери «Ла… мі…», чи то пак «Лама…», а може, і не так… далі якась нерозбірлива закарлючка, а ось «т», напевне, «т», далі «у», чи, може «о». А оце цілком зрозуміло — «Теос», тобто «Бог». Гарний бог, нічого не скажеш.