Смарагдова планета - Страница 14

Ну, поїхали!

Назавжди попрощалися з Матусею, як і розминулися на шляху з автобусом, яким саме повертався після міжгалактичної мандрівки Федір Федорович; і покотили через дві Європи — Східну й Західну (Кешу всюди знали, тож було де заночувати) — до мадридського «Прадо», а там, обминаючи Гібралтар, — до Ріо-де-Жанейро, де за попередньою домовленістю готувалися пофарбувати у червоний колір новий хмарочос бразильської Федерації футболу: напередодні із. Сан-Франциско, скажемо по секрету, Кешу таки вблагали відмовитися від попереднього задуму, оскільки…, а втім, то довга, бляха-муха, історія.

Відносно Сан-Франциско Аеліта поки що нічого не знала, хоча й у Ріо-де-Жанейро теж ще не була! Однак усе на землі варто побачити: музей «Прадо», Ламанчу, бразильську футбольну Федерацію. Та чим ближче просувалися до кордону, тим дужче непокоїло її те, що на митниці можуть зажадати візу і закордонний паспорт. Але обійшлося все чин-чином. Коли в’їхали на митну зону, Син Неба недбало тицьнув лівою рукою в бік «форда», Аеліти, дверей і підтвердив:

— Це зі мною.

І митнарі, завчасно попереджені Міністерством закордонних справ щодо нової Кешиної дружини, не виявили бажання порозумітися із всесвітньо відомим психопатом.

— Відчиняй ворота! Нехай скатертиною стелиться їм дорога! Щастить же дурням — таку жінку урвав!

Пошарпаний «форд» величаво перетнув кордон, заляпавши багнюкою якогось гешефтмахера-буржуя, що поспішав до нас у розкішному «ролс-ройсі»…

ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА

«Раз не столь умен твой ав-.

Как Хуан Патино слав-,

Негр, ученостью извест-,

Щеголять не смей латынь-.

Раз где тонко, там и рвет-,

Древних всуе не цити-,

А не то иной чита-,

Разберется, в чем тут де-,

И подумает с улыб-:

«Что же ты меня моро-?»

Мігель Сервантес.

Пролог до «Дон Кіхота».

Мабуть, щонайменше збожеволів у тій історії саме той, кого запроторили до божевільні. Федір Федорович сидів зранку на пригвинченому до підлоги ліжку (аби не плавало у невагомості) й головував у вченій дискусії щодо походження тунгуського метеорита, коли білий робот офіційно повідомив про вихід Федора Федоровича у відкритий космос.

Інопланетяни кинулися вітати його. Проте вихід у відкритий космос затягнувся на весь день — то Головний Штурман ще не повернувся з розвідки на Літаючу зірку Бернарда і не було кому підмахнути перепустку до шлюзової камери, то Молодший Охоронець загубив ключі, що унеможливило доступ до валізи з пиріжками. То те, то це та се. То обідати час, а то вже пора вечеряти…

Як до божевільні — то відразу, а як вийти звідтіля — доведеться довго очікувати…

Лише ввечері при Федорі Федоровичу було все приналежне: довідка про вихід у космічний простір, двобортний костюм, валіза і зіпсований «вічний двигун». Федір Федорович роздав своїм членистоногим друзям закам’янілі пиріжки з варенням й побажав їм щасливої дороги й м’якої посадки у Крабовидній туманності.

Він поспішив додому. Повернувся пізно ввечері, коли біля Дому на набережній ще не розвіялися пахощі «Нічної магії» й чудний димок чорного «форда». Федір Федорович на якусь мить насторожився, відчуваючи щось неладне. У темряві піднявся на третій поверх й подзвонив у квартиру… Потім постукав — ніякого відгуку. Запалив сірника. Двері чомусь скидалися на чорний дерматиновий пуфик, оббитий сріблястими головастими цвяшками — при бажанні їх можна було б порівняти із зоряною панорамою планетарію. Втім Федір Федорович розізлився. Стусонув чудернацькі двері ногою, і заходився відмикати ключем. Але замок виявився іншим.

Що за напасть: номер квартири був таки його.

Федір Федорович розігнався і висадив плечем зоряні двері й увійшов до квартири.

То була його і водночас не його квартира. Пантофлі у передпокої начебто його, вогнегасник — теж, а решта відгонила чужиною. У кімнаті на гаку висіла гранована під кришталь люстра… Стіл стояв полірований… Замість книжкових стелажів якісь поліровані і скляні чи то шафи, чи то буфети, де химерно віддзеркалювався Федір Федорович. Підлога якась слизька.

Зайшов на кухню — там, не впізнати. Уся в білому кахлі, немов чоловічий туалет у психдиспансері. І плиту хтось затяг…

Зазирнув до суміщеного санвузла — знайомий рудий тарган прошмигнув по блакитному унітазу.

Наче на ковзанах під’їхав до вікна. На вулиці теж щось не теє… І вічний смітник кудись зник…

Все, ну, геть, все змінилося!

«Книжки»! — згадав Федір Федорович.

Він надибав їх у югославському буфеті — то була полиця новеньких макулатурних книжок, які Матуся разом з Людмилою Петрівною відібрала для спасіння його душі. Тут були «Анжеліка», «Прокляті королі» й інші пиріжки з варенням.

Федір Федорович невпевнено ковзнув по паркету.

Ага, окрім пантофлів, бачу щось знайоме!.. Як не є, це його квартира!

Він схопив «Аеліту», яка байдикувала на канапі.

«Дорогому батечкові, — прочитав він, — від люблячої доньки. Пішла заміж за Сина Неба. Не ображайся. Чекаємо на тебе у Сан-Франциско. Кеша надішле виклик. Твоя Аеліта».

Федір Федорович постояв, подумав й пробурмотів:

— Ні, я залишусь з тобою… Не треба мені берега турецького…

Здається, він таки збожеволів. Всю ніч тупотів по паркету, наспівуючи оту старовинну пісеньку: «А я останусь с тобой, родная навек сторона…» Інколи затихав, зупинявся, відкривав навмання «Аеліту» і вголос зачитував кілька фраз.